Слабкі ланки української судової системи

У цьому році вже вдруге Центр Разумкова зібрав фахівців із судового права і обговорив проблеми судової реформи. Серед експертів Центру, як відомо, є екс-міністри юстиції С. Головатий, Р. Зварич, М, Оніщук, колишні нардепи І. Коліушко, В. Мусіяка, екс-суддя КСУ М. Козюбра. Модератор програм дослідження судової системи М. Мельник та А. Рачок зібрали 17 жовтня широке коло спеціалістів та обговорили проблеми. Розмова була відвертою, гострою, як кажуть, на межі гострих висловлювань та різких випадів.

 Ротація суддівського корпусу

Судова влада має основним продуктом свого існування правосуддя, тобто систему правозастосовної діяльності держави, що полягає у розгляді і вирішенні справ з метою охорони прав і свобод людини та громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб та інтересів держави, внаслідок чого має створюватися єдина і узгоджена система правових відносин, на яку поширюється юрисдикція судів. Це є аксіоматичне твердження, як стверджують юристи, хоча тут виникає більше питань, ніж відповідей. По-перше, судова влада ніколи не мала ознак соціальної системи. Бо вона є абстракцією за визначенням, за уявленням, але не за реаліями. Певна кількість судів і структура судочинства ще не є системою. По-друге, судова влада, за визначенням, це когорта людей у мантіях, які ніколи не мали владних повноважень до пересічних громадян. Ця когорта у всі часи практично без винятку ставала на бік влади, «захищаючи» права громадян, які потрапили до судової юрисдикції. Але питання не в цьому. Судова влада і правосуддя мають стільки слабких місць і слабких ланок, що-як у популярній програмі: якщо є слабка ланка, то не маєш чого робити, відлітай. А тут маємо в основному лише самі слабкі ланки.

В Україні з моменту набуття нею державної незалежності досить послідовно насаджувався процес забезпечення контролю над судовою владою, власне над суддями. Реформування не привело до утвердження в Україні незалежного і справедливого суду – головної ознаки правової держави. Проголошення проведення чергової судової реформи ознаменувалося кардинальними змінами вітчизняного судочинства. Аналіз цих змін та їх наслідків дає підстави для висновку, що в результаті реформи Банковій вдалося посилити свій вплив на судову владу, водночас було суттєво обмежено її незалежність і послаблено суддівське самоврядування. Була здійснена також значна ротація суддівського корпусу.

Політизація судочинства та посилення залежністі суддів

10 жовтня 2013р. Верховна Рада попередньо схвалила президентський проект Закону “Про внесення змін до Конституції України щодо посилення гарантій незалежності суддів”. Відповідну постанову Верховної Ради підтримали 244 депутати. Проти схвалення законопроекту категорично виступили всі опозиційні фракції парламенту (“Батьківщина”, “УДАР”, “Свобода”), які заявили про те, що реалізація положень цього проекту містить ризики не лише для незалежності судової влади, але й для демократії в Україні.

У процесі підготовки і схвалення цього законопроекту (в т.ч. й отриманні загалом позитивного висновку Венеціанської комісії) особливо виразно виявилися тенденції, притаманні судовій реформі 2010 р. від моменту її започаткування. Так, вітчизняне законотворення останніх років дедалі більш специфічно використовує європейські стандарти, запозичуючи їх форму та наповнюючи її “потрібним” змістом. Фактично відбувається радше не адаптація національного законодавства до міжнародних норм, а пристосування цих норм до певних потреб законодавчого забезпечення контролю щодо судової влади в Україні. А врахування рекомендацій набуло вибіркового характеру.

Дійсно, Венеціанська комісія надала загалом позитивний висновок стосовно вказаного президентського законопроекту, виклавши при цьому вісім суттєвих зауважень.

Попереднє схвалення президентського законопроекту змін до Конституції істотно змінило перебіг судової реформи. Адже воно максимально наблизило можливість конституційної легітимізації ключових законодавчих змін, ухвалених у 2010 р., та закріплення на конституційному рівні нових положень, реалізація яких може ще більшою мірою політизувати судочинство та посилити залежність суддів.

Реформа суттєво вплинула на характер державної влади в Україні

Слід нагадати, що суспільна довіра і повага до судової влади більшою мірою залежить, по-перше, від поведінки суддів, причому – як під час виконання ними їх професійних обов’язків, так і у приватному житті; під час виконання професійних обов’язків судді мають бути доступними для громадян, виявляти повагу до осіб, які звертаються до них, зберігати таємниці, що стали їм відомі під час судового провадження. На жаль, ми знаємо багато випадків негідної поведінки суддів, непомірного збагачення, про що свідчать їхні податкові звіти. По-друге – від іміджу судді в очах “розумного спостерігача”, який, своєю чергою, залежить не лише від реального вчинку судді, але й від того враження, яке цей вчи­нок може справити на суспільство. Останнє вимагає від судді моти­вувати та роз’яснювати суть свого рішення чітко і зрозуміло – не лише для сторін судового розгляду, але й для інших громадян, тобто саме суддя має забезпечувати доступність судового рішення для суспільства. Так, у спеціалістів, можливо, й не викликає питання винуватості або невинуватості певних осіб, адже лише суд вправі це вирішувати, але саме суд повинен мати в своєму арсеналі аргументи на користь встановлення істини у справі, а не ховати ці аргументи від людей.

По-третє – саме суд повинен бути обі­знаним з громадською думкою про правосуддя у країні, сприймати цю думку та відповідно – у випадку її негативного характеру встановлювати чинники такої ситуації та усувати їх. На жаль, суди не бажають знати такої думки, а лише скаржаться на ЗМІ, що збуджують людей, ніби провокують недовіру до судів та суддів.

Реформа суттєво вплинула на характер державної влади в Україні. Вона завер­шила (на цей час) згадану вище політичну боротьбу за судову владу, яка лише фрагментарно існує як самостійна та незалежна гілка влади. Екс-голова ВСУ Василь Маляренко з цього приводу зауважує, що коли ми оцінюємо роботу українського суду з точки зору європейських стандартів, то треба знати, що за 11 останніх років, станом на вересень 2012 р., Європейський суд з прав людини ухвалив проти України 1 282 рішення, в яких зафіксовано 1 405 порушень Європейської конвенції з прав людини і основоположних свобод. У т.ч.: 368 порушень – це тривалість виконання рішень національного суду, 175 – тривалість розгляду цивільних справ, 65 – тривалість провадження у кримінальній справі, 254 – проблеми, пов’язані з досудовим слідством, тощо. І лише 55 (тобто менше 5% усіх порушень) безпосередньо стосуються пору­шень з боку суду.

І що у підсумку?

Отже, не применшуючи проблем, пов’язаних з розглядом справ у судах, для того, щоб Україна збе­рігала обличчя, вона повинна особливу увагу приділити, насамперед, виконанню судових рішень, проблемам, пов’язаним з тривалістю судового розгляду справ та досудовому слідству.

Дещо протилежну точку зору висловлює один із адептів реформи Сергій Ківалов. Він, зокрема, зауважує щодо негативних результатів реформи наступне: коріняться не в суті новацій у законо давстві, а в недостатній послідовності втілення їх у життя – хоч окремі корективи до законодавства про судоустрій і судочинство впродовж останніх двох років уже було внесено. Очевидно, це буде робитись і надалі. Проте не можна підривати при цьому фунда­ментальні положення судової реформи. Спроби від­мовитися від її здобутків ініціюються політичними та вузькокорпоративними колами в самому суддів­ському середовищі, які у 2010 р. докладали макси­мум зусиль для зриву прийняття законопроектів про модернізацію судової системи. Не є нормальним, вважає законодавець, що жителі міст і районів не мають жодного впливу на формування кадрового складу місцевих судів. Це породжує у час­тини суддів відчуття зверхності щодо простих грома­дян, неповагу до них, безкарність за правопорушення та навіть злочини проти правосуддя. Тому варто серйозно замислитися над перспективою запровадження прямого обрання суддів населенням (звичайно, не на політичній основі), а також відкликання за пору­шення присяги судді. Обраний народом суддя був би значно незалежнішим, ніж призначений на посаду, від неправомірного впливу різних владних структур та їх представників. Вирішуючи це питання, можна було б використати досвід обрання суддів в Україні в доре­волюційні часи, а також у таких сучасних країнах, як Російська Федерація (стосовно мирових суддів), США і Швейцарії.

Підсумовуючи, слід зазначити наступні слабкі місця, що привертують основну увагу спеціалістів та й пересічних громадян:

1. Державоцентричний характер судочинства, його спрямованість насамперед на захист інтересів держави та державних чинників (інститутів влади, державних установ, посадових осіб тощо), а не прав та інтересів громадян. А оскільки держава (влада) наразі тісно пов’язана з великим бізнесом, то й інтереси бізнесу переважають у судах над інтересами, правами і свободами звичайних громадян України. При цьому, непоодинокими є випадки відмови адво­катів від участі у справі за позовом громадянина до органу або представника влади чи бізнесу.

2. Залежність судової системи і в широкому, і в конкретному розумінні такої залежності. Від президентської влади, від політиків і “людей з грошима”, які здій­снюють тиск на суддів, змушуючи виносити “замовні” судові рішення.

3. Корумпованість, закритість і корпоратив­ність судової та правоохоронної систем. Корумпованість судів, яка зумовлює необхідність “купувати” навіть законні рішення, а також існування кругової порука чиновників судової, правоохоронної і контро люючої систем, взаємовигідний обмін послугами між їх працівниками, кумівство в судовій і правоохоронній системах, поширеність “телефонного права”.

4. Судове свавілля під час розгляду справ і вине­сення судових рішень, породжене недосконалістю та частою змінюваністю законодавства, а також безкар­ністю суддів і браком належного контролю над діяль­ністю судової системи.

5. Невиконання судових рішень. У багатьох випадках навіть отримавши рішення суду на свою користь, вони не змогли домогтися виконання цього рішення відповідачем, насамперед – коли цим відповідачем був державний орган, банк або представник влади.

Лесь КУРІННИЙ, оглядач ЮВУ

Матеріал підготовлений за підтримки Центру Разумкова