Законодавче визначення

Правовий режим банківської таємниці встановлено Цивільним кодексом України (далі – ЦК) та Законом України «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000 року (далі – Закону). Відповідно до ст. 1076 ЦК банк гарантує таємницю банківського рахунку, операцій за рахунком і відомостей про клієнта. У попередньому Законі «Про банки і банківську діяльність» від 20 березня 1991 року не містилося визначення терміна «банківська таємниця», а нормативне регулювання цього питання охоплювалося лише однією статтею. Фактично там містилася інформація, аналогічна ст. 1076 ЦК.

Стаття 60 Закону передбачає, що банківською таємницею є інформація щодо діяльності та фінансового стану клієнта, яка стала відомою банку у процесі обслуговування клієнта та взаємовідносин з ним чи третім особам при наданні послуг банку і розголошення якої може завдати матеріальної чи моральної шкоди клієнту.

Розкриваючи поняття «банківська таємниця», розуміють різні її аспекти. Так, аналізуючи роботи різних вчених, І. Безклубний дійшов висновку, що під банківською таємницею слід розуміти обов’язок кредитної установи зберігати таємницю операцій клієнтів, конкретних банківських угод, зумовлених економічної доцільністю та цілеспрямованістю відносин банк-клієнт, а також вана охоплює будь-які відомості, які стосуються клієнтів, від яких банк отримує такі відомості.

Слід зауважити, що описані науковцями підходи мають доктринальне значення, а на практиці більш доцільним є визначення, запропоноване законодавцем у ст. 60 Закону України «Про банки та банківську діяльність».

Перелік інформації

Російські правознавці, розглядаючи інститут банківської таємниці, вирізняють чотири групи інформації: таємниця банківського рахунка та банківського вкладу своїх клієнтів та кореспондентів; таємниця операцій по рахунку; таємниця інформації про клієнта; інші відомості, встановлені кредитною організацією, не розкриваючи при цьому, що конкретно включає в себе вказані інші дані.

Національне законодавство встановлює вичерпний перелік інформації, що охоплює банківська таємниця. Так, банківською таємницею, зокрема, є:

1) відомості про банківські рахунки клієнтів, у тому числі кореспондентські рахунки банків у Національному банку України;

2) операції, які були проведені на користь чи за дорученням клієнта, здійснені ним угоди;

3) фінансово-економічний стан клієнтів;

4) системи охорони банку та клієнтів;

5) інформація про організаційно-правову структуру юридичної особи — клієнта, її керівників, напрями діяльності;

6) відомості стосовно комерційної діяльності клієнтів чи комерційної таємниці, будь-якого проекту, винаходів, зразків продукції та інша комерційна інформація;

7) інформація щодо звітності по окремому банку, за винятком тієї, що підлягає опублікуванню;

8) коди, що використовуються банками для захисту інформації.

Таким чином, даний вичерпний перелік відомостей та технічних засобів, охоплює банківську таємницю як правову категорію. По-друге, цей інститут розкривається як елемент правового режиму, що передбачає визначення законом обмеженого кола осіб та встановлення процедури збереження, використання та захисту інформації. По-третє, дана правова категорія лежить у площині системи правових засобів, що встановлюються законом, належного захисту прав клієнтів.

Останній аспект привертає особливу увагу у сфері приватноправових відносин, які складаються у демократичному суспільстві щодо охорони суб’єктивних прав та законних інтересів особи. Стверджується, що банківська таємниця є частиною інституту саме приватного життя, недоторканність якого гарантується ст. 32 Конституції України.

Процедурні питання

Підставами для розкриття банками інформації, яка містить банківську таємницю, є: письмовий запит або дозвіл власника інформації; письмова вимога або рішення суду; письмова вимога уповноважених державних органів. Останні дві підстави науковці розглядають відповідно як судову і адміністративну форму розкриття банківської інформації.

Слід зазначити, що на вимоги клієнта, суду, а також службовців Національного банку України у випадку здійснення останніми функцій банківського нагляду або валютного контролю, банк розкриває банківську таємницю у повному обсязі. При розкритті інформації в адміністративній формі вона подається в обмеженому обсязі.

Справи про розкриття банками інформації, яка містить банківську таємницю розглядаються, як це передбачено п. 11 ч. 2 ст. 234 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК), у порядку окремого провадження за правилами глави 12 ЦПК, яка присвячена розгляду цього питання.

Оскільки інформація, яка містить банківську таємницю, має режим інформації з обмеженим доступом, тому склад суб’єктів, наділених правом доступу до такої інформації, у тому числі й за рішенням суду, є обмеженим законом.

Зокрема, коло суб’єктів, які вправі звертатися до суду із заявою про розкриття банківської таємниці, визначено в ст. 62 Закону та спеціальним законодавством (наприклад, законами України „Про Рахункову палату України”, „Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні). Звідси випливає висновок, що в порядку окремого провадження можуть розглядатися цивільні справи про розкриття інформації, яка містить банківську таємницю, за заявою лише:

–                     осіб, які за законом мають право на отримання відповідної інформації, але не наділені правом безпосереднього звернення до банку з вимогою про розкриття банківської таємниці;

–                     суб’єктів, наділених правом безпосереднього звернення до банку, у випадку відмови банку розкрити банківську таємницю за їх письмовою вимогою.

Оскарження рішення суду

Що стосується оскарження судового рішення, то тут існує низка проблем. Зокрема, із аналізу глави 12 ЦПК „Розгляд судом справ про розкриття банками інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб” вбачається, що банк відноситься до осіб, які беруть участь у такій категорії справ.

Водночас, ч. 3 ст. 290 ЦПК наголошує на тому, що особа, щодо якої банк розкриває банківську таємницю, або заявник мають право у п’ятиденний строк оскаржити ухвалене судом рішення до апеляційного суду в установленому порядку (до речі розгляд справи також відбувається у скорочені строки, а саме у п’ятиденний строк).

Отже, із трьох визначених законом осіб, які беруть участь у розгляді судом справ про розкриття банківської таємниці, правом на апеляційне оскарження рішення наділені лише дві особи, а банк у цьому переліку відсутній. Як слушно вважають деякі фахівці, спеціальні норми у даному випадку суперечать положенням загального характеру (ч. 1 ст. 27, ст. 292 ЦПК), а тому, продовжують інші, доцільно внести відповідні зміни у ч. 3 ст. 290 ЦПК щодо наділення банку правом на оскарження судового рішення.

Що стосується спеціальних правил оскарження та виконання судових рішень, то слід зазначити наступне. По-перше, встановлення скорочених строків оскарження (вищезгадані 5 днів) є недоцільним, оскільки рішення у цій категорії справ підлягає негайному виконанню, тому не впливає на строки його втілення. Єдине, що змінює цей скорочений строк, полягає у площині обмеження прав учасника судового розгляду справи, який має намір оскаржити прийняте рішення. По-друге, оскарження рішення не зупиняє його виконання. Тому у цій категорії справ неможливий поворот виконання рішення, чим нівелюється самий сенс апеляційного оскарження. Тому вважаємо за доцільне відмінити хоча б незворотний характер розкриття банківської таємниці, щоб не порушувати права учасників справи про розкриття банківської таємниці.

Коло суб’єктів

Останнім часом значного розголосу отримала праця так званих колекторських компаній, які за певний відсоток від несплаченого кредиту займаються спонуканням клієнтів банків до повернення боргу. Не розглядаючи у межах даної статті взагалі правові засади діяльності таких фірм, звернемося до аспекту розголошення інформації, що містить банківську таємницю, банками щодо своїх клієнтів.

Коло суб’єктів, які мають право отримувати від банків інформацію, яка містить банківську таємницю, законодавчо обмежено. Так, відповідно до положень ст. 1076 ЦК відомості про операції та рахунки можуть бути надані: 1) клієнтам або їх представникам; 2) органам державної влади; 3) посадовим і службовим особам органів державної влади.

Перелік таких суб’єктів також визначений ст. 62 Закону. До них, зокрема, відносяться: 1) власник такої інформації; 2) суд (на його письмову вимогу); 3) органи прокуратури України; 4) Служба безпеки України; 5) Міністерство внутрішніх справ України; 6) Антимонопольний комітет України; 7) органи Державної податкової служби України; 8) спеціально уповноважений орган виконавчої влади з питань фінансового моніторингу; 9) орган державної виконавчої служби; 10) інші банки; 11) державні нотаріальні контори або приватні нотаріуси; 12) іноземні консульські установи; 13) службовці Національного банку України; 14) орган банківського нагляду іншої держави. Перелік цих суб’єктів є вичерпним і може змінюватися тільки на підставі закону. Вичерпність переліку таких суб’єктів свідчить про те, що інші фізичні та юридичні особи, у тому числі й державні органи, мають право отримати відповідну інформацію виключно за рішенням суду.

Колекторських компаній серед цього переліку не зазначено. Але відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 62 Закону банк зобов’язаний розкрити інформацію, що становить банківську таємницю клієнта, самому клієнту на його письмовий запит або третій особі (особа) з письмового дозволу клієнта – власника такої інформації. В останньому випадку інформація розкривається у межах, які визначив сам клієнт. Як ми бачимо, для розкриття клієнтом особливих відомостей щодо своєї особи тій самій колекторській компанії необхідний його письмовий дозвіл. Зважаючи на особливий режим банківської таємниці передбачення у пункті договору між банком і клієнтом розкриття таємниці, перед колекторськими компаніями є таким, що не відповідає законодавству і самому сенсу банківської таємниці. Тому такий пункт може бути визнано у суді недійсним, а за розкриття банківської таємниці може настати цивільно-правова відповідальність.

Власником інформації виступає клієнт банку, а банк є утримувачем такої інформації та зобов’язаним суб’єктом щодо її збереження. Тому на банки покладений конституційний обов’язок щодо збереження банківської таємниці та відповідальність за незаконне її розкриття (ст. 1076 ЦК, ст. 61 Закону).

У разі розголошення банком відомостей, що становлять банківську таємницю, клієнт маж право вимагати від банку відшкодування завданих збитків та моральної шкоди (ч. 2 ст. 1076 ЦК).

Вбачається, що для розкриття інформації, що містить банківську таємницю, банк має звернутися до клієнта, який не повертає борг, за його письмовим дозволом. Якщо останній відмовиться його надавати, то банк може звернутися до суду.