Розгляд спорів про визнання договорів недійсними ускладнюється спільним застосуванням як статей 203, 215 Цивільного кодексу України (далі – ЦКУ), так і ст.207 208 Господарського кодексу України (далі – ГКУ). За ЦК УРСР для податкових органів було достатнім посилання на ст.49, що передбачала недійсність угоди, укладеної з метою, суперечною інтересам держави і суспільства. Новий ЦКУ подібної норми вже не містить. Виникає потреба у залученні статей 207, 208 ГКУ, що за своєю правовою конструкцією істотно відрізняються від вищезгаданих норм ЦКУ..

У наведеному контексті концептуальне значення може мати ухвала Вищого адміністративного суду України (далі – ВАСУ) від 01.02.2007р.

Розглядаючи позов податкового органу про визнання договору недійсним, ВАСУ послався як на статті 203 і 215 ЦКУ, так і на статті 207, 208 ГКУ. На думку суду, положення статтей 207 і 208 ГКУ слід застосовувати з урахуванням того, що правочин, який вчинений з метою, завідомо суперечною інтересам держави і суспільства, водночас суперечить моральним засадам суспільства, а тому згідно з ч.1 ст.203 і ч.2 ст.215 ЦКУ такий правочин є нікчемним, тобто недійсним в силу закону, у зв’язку з чим визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Далі ВАСУ зазначив, що податкові органи на підставі п.11 ст.10 Закону України «Про державну податкову службу в Україні» можуть подавати позови про стягнення в дохід держави коштів, одержаних за вищезгаданими правочинами, посилаючись на їхню нікчемність. У разі задоволення позову висновок суду про нікчемність правочину має міститись у мотивувальній, а не в резолютивній частині судового рішення.

Якщо брати суто практичний процесуальний аспект, то позиція ВАСУ, на нашу думку, зводиться до наступного. Якщо виходити з того, що правочини, які вчинені з метою, завідомо суперечною інтересам держави і суспільства, є нікчемними, то відповідно до ч.2 ст.215 ЦКУ не вимагається визнання їх недійсними через суд. Відповідно, немає потреби у поданні таких позовів до суду, а можна відразу подавати позов про застосування наслідків, передбачених у ст.208 ГКУ. При цьому у мотивувальній частині позову варто послатися на нікчемність спірного правочину, як на підставу і не висувати це окремою позовною вимогою. Саме через, це на думку ВАСУ, висновок суду про нікчемність правочину має міститись у мотивувальній, а не в резолютивній частині судового рішення.

Такого підходу дотримується і Державна податкова адміністрація України (далі –ДПАУ), зокрема, у листі від 03.02.2009 р. №2012/7/10-1017. На думку ДПАУ «…посилання судів на відсутність судових рішень про визнання угод недійсними як на підставу задоволення позову є помилковим, оскільки суд має право сам у справі, з урахуванням доводів податкової інспекції про протиправний характер зазначених угод, дійти висновку щодо їх нікчемності чи правомірності і викласти його в мотивувальній частині рішення».

Дещо інший підхід закріплено в п.5 постанови Пленуму Верховного Суду України (далі – ВСУ) від 06.11.2009 р. N 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними».

ВСУ вказав, що відповідно до статей 215 та 216 ЦКУ суди розглядають справи за позовами:

·                   про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності;

·                   про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

 На думку ВСУ, вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду в разі наявності відповідного спору. Такий позов може пред’являтися окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. У цьому разі в резолютивній частині судового рішення суд вказує про нікчемність правочину або відмову в цьому.

Втім, на наш погляд, вищенаведені концепції викликають певні заперечення. Визнання апріорі нікчемними усіх правочинів (договорів), вчинених з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, не узгоджується з чинним законодавством. Так, відповідно до ч.2 ст.215 ЦКУ недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Втім, за концепцією і логікою ЦКУ нікчемність певного правочину має прямо і чітко визначатись у відповідній нормі. Наприклад, саме так викладені положення ст.220 (нікчемність договору у простій письмовій формі, що потребував нотаріального посвідчення), ст.1137 (нікчемність умови договору про спільну діяльність, за якою сторона звільняється від участі у відшкодуванні спільних витрат) та усі інші відповідні норми ЦКУ. Як вже зазначалося, у ЦКУ відсутні прямі норми, які б стосувалися правочинів, укладених з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, і тим більше встановлювали б їх нікчемність. Посилання на ст.208 ГКУ лише посилюють і доповнюють вищенаведені аргументи.

У ст. 208 ГКУ прямо зазначається, що господарське зобов’язання, яке не відповідає вимогам закону або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, може бути на вимогу однієї із сторін або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині. За логікою відповідних норм ЦКУ подібне слід розглядати як оспорюваний, а не нікчемний правочин. Варто також звернутись до листа ВАСУ від 25.07.2007 р. №09.1-22/688, де вказується на підвідомчість адміністративним судам позовів податкових органів про визнання угод недійсними. Характерно, що і Закон «Про державну податкову службу в Україні» не передбачає права податкових органів самостійно у позасудовому порядку визнавати угоди (провочини, договори) недійсними (нікчемними). А відповідно до ст.6 Конституції України органи виконавчої влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

Новітні позиції ВСУ з вищенаведених проблем викладені у п.4 оглядового листа Вищого адміністративного суду України від 06.07.2009 р. №982/13/13-09. ВСУ вважає за необхідне застосовувати статті 207, 208 ГКУ у відповідних податкових спорах лише разом з ст.228 ЦКУ «Правові наслідки вчинення правочину, який порушує публічний порядок». Відповідно до ч.2 цієї статті такі правочини є нікчемними. Саме такий підходу дотримувався ВСУ у постанові від 03.06.2008 р. у справі №08/121. Предметом розгляду у наведеній справі стало, на думку податківців, завищення платником ПДВ податкового кредиту. Податківці вважали, що платник ПДВ «…здійснював діяльність з наміром вилучення грошових коштів з державного бюджету шляхом безпідставного відшкодування ПДВ…». ВСУ дійшов висновку, що подібні дії слід кваліфікувати за ч.1 ст.228 ЦКУ, а відповідний правочин є нікчемним. Відповідно визнавати такий правочин недійсним у судовому порядку не вимагається.

В цілому ж можна дійти висновку, що судова практика з розгляду податкових спорів не є сталою і вимагає постійної уваги.