Майже двадцять років минуло з того часу, як я стояв на сцені Київського оперного театру, звертаючись до українських юристів з різних країн світу в рамках першої Міжнародної конференції українських юристів. Тоді всі ми були сповнені надії та очікували того, що після розпаду СРСР, верховенство права, нарешті, пустить коріння й розквітне у вільній та незалежній Україні. З того часу відбулося багато подій, дехто з тих, із ким ми потоваришували в ті часи, вже не з нами, багато хто з нас уже дещо постарішав, посивішав, але, сподіваюся, і помудрішав. Тому я хотів би скористатися цією нагодою, щоб здійснити подорож у минуле та прослідкувати, яким чином концепція верховенства права еволюціонувала в Україні протягом цих двох десятиліть.

Мирослав Смородський, адвокат, почесний президент Асоціації американських юристів українського походження, член Керівної ради СКУЮ, спеціально для «ЮВУ»

Мої коментарі — усього лише точка зору стороннього спостерігача. Тому я не маю на меті критикувати, наставляти або повчати, але хочу зробити, натомість, деякі зауваження з позиції іноземця, які прошу вас взяти до уваги, піддати критиці та/або відхилити. Адже, як юристи, ми звикли до “Сократового методу”, який ставить під сумнів кожен постулат проблеми з метою віднаходження правильного висновку.

Багато філософів права та юристів протягом століть намагалися визначити поняття верховенства права. Вчені-юристи написали безліч книжок у спробах охопити це невловиме поняття. Моя мета — не конкурувати з ними, а дати визначення цьому поняттю, як я його розумію.

Годі й говорити, що, на мій погляд, сліпе слідування диктату законодавства не є верховенством права. Всі ми знаємо приклади суспільств та держав, де насаджувалося ретельне слідування “драконівським” законам, і де будь-яке порушення, яким незначним би воно не було, призводило до страшних наслідків. У цих державах суспільство не має достатньо свободи, щоб критикувати або ініціювати суспільні зміни в нестерпному для нього законодавстві. В інших державах самі закони на папері виглядають напрочуд мудрими і прогресивними, але застосування їх у судовому порядку здійснюється безсистемно, політично заангажовано, або із вдаванням до кумівства. Я думаю, всі ми згодні з тим, що в обох таких ситуаціях концепція верховенства права далека від довершеності. За таких обставин повага до закону однаково відсутня й у правлячих кіл, і в об’єктів такого правління.

На мою думку, основними складовими правової держави є такі елементи. По-перше, самі закони повинні бути справедливими й просто завоювати повагу суспільства, яке вони покликані регулювати. По-друге, суспільство в цілому повинно мати достатньо волі, щоб висловити своє незадоволення та/або вимоги щодо законодавства.

По-третє, так само державні органи, які несуть відповідальність за прийняття законодавства, повинні правильно й адекватно реагувати на цю волю виборців, яка висловлюється у вільному суспільстві. По-четверте, впровадження й застосування законів повинне бути справедливим і реалізовуватись в усіх без винятку сферах суспільства. Отже, давайте застосуємо цю чотиристоронню призму для розгляду еволюції правового середовища України протягом останніх двох десятиліть. По мірі того, як я коментуватиму ці питання, спробуйте поставити їх і собі, оскільки, врешті-решт, саме ви пережили ці процеси в Україні і, ймовірніше за все, у вас знайдуться кращі відповіді на ці запитання, ніж у мене.

Чи стали закони України більш справедливими та чесними за останні два десятиліття? Відповідь, звичайно, так. Значна частина сучасного українського законодавства вже дійшла рівня Європейського Союзу. Крім того, міжнародне співтовариство в цілому визнало й високо оцінило зусилля, яких доклала Україна для прийняття міжнародно визнаних норм до свого законодавства. Тим не менше, як і в усіх сферах людської діяльності, досконалість не знає меж. Наприклад, залишається чинним законодавство, яке захищає особисті інтереси — особливо у сфері приватизації, де неналежна перевага віддається певним учасникам торгів над іншими, або навіть над інтересами держави. Ця ситуація створює враження, що інтереси суспільства, які начебто повинні охоронятися державою, насправді підпорядковані певним економічним групам. Таке сприйняття також гальмує іноземні інвестиції в Україну, тому що іноземні інвестори звикли вкладати кошти в країни, де юридичні правила гри однаково застосовуються до всіх учасників, створюючи тим самим більше впевненості в наслідках їх дій.

Чи розширилися особисті свободи — особливо свобода слова — в Україні за останні 20 років? Знову ж таки, відповідь — так. Розмаїття та відкритість особистої та політичної свободи волевиявлення здійснили неймовірний стрибок за останні два десятиліття, найбільш наочним прикладом чого стала “Помаранчева революція”, хоча якісні зміни досить добре прослідковувалися і в ході останніх виборів. Я неодноразово подорожував Україною протягом останніх двадцяти років і став свідком того, як розповсюдження новин в Україні у форматі “брехунця” перетворювалося на новини та політичні ток-шоу західного зразка, які ми бачимо сьогодні. Попри те, що ці свободи розвивалися вражаючими темпами, не обійшлося, звичайно, і без таких темних плям, як, наприклад, справа Георгія Гонгадзе, що загрожувала свободі преси. Якщо не ліквідувати наслідки цієї справи та не запобігти їх виникненню в майбутньому, вони можуть спричинити регрес цих важко виборених індивідуальних свобод, що, в свою чергу, підірве засади українського суспільства. Кожна країна, незалежно від того, наскільки вона демократична, повинна постійно залишатися пильною до збереження свободи преси та індивідуального висловлення. Розбіжності в думках, неважливо, наскільки вони різноманітні та поляризовані, повинні бути дозволеними, оскільки вони є суттю будь-якого демократичного суспільства. Можна рішуче не погоджуватися з такими думками, але в жодному разі їх не можна забороняти або примушувати людей замовкнути. Навіть у таких країнах, як Сполучені Штати Америки, які мають два з половиною століття традицій індивідуальних свобод, охороняти й захищати ці права досить важко. Але ще важче, а також набагато, набагато важливіше забезпечити захист цих прав у молодому демократичному суспільстві, якому лише 20 років. Збереження свободи преси й свободи індивідуального вираження є стрижнем, який забезпечить подальший розвиток верховенства права в Україні. Неспроможність зробити це може швидко підірвати той крихкий фундамент, на якому ґрунтується молода демократія в Україні, що потягне за собою важкі наслідки не лише для верховенства права в країні, але і, що більш важливо, для забезпечення благополуччя її прийдешніх поколінь.

Чи адекватно відреагував уряд на настрої, що виникають у суспільстві стосовно його потреб, бажань та очікувань щодо законодавства? На жаль, перехід від вимог суспільства, його потреб, до позитивних законодавчих або урядових дій є більш проблематичним в Україні. Ми всі стали свідками глухого кута у виконавчій та законодавчій гілках влади, міжурядових та міжпартійних сварок, які паралізували процес прийняття законодавства, необхідного для здійснення невідкладних і насущних потреб суспільства. Такі урядові та законодавчі безвихідні ситуації, можна, звичайно ж, розглядати по-філософськи — як неминучий побічний продукт індивідуальних свобод законодавців на вираження власної позиції. Але такі тупикові ситуації породжують відчуття розчарування й незадоволеності щодо законодавчого процесу в широких верствах суспільства і підривають повагу до закону в цілому. У певний момент часу поняття “компроміс” та “національні інтереси” повинні переважити над власними інтересами законодавців і державних чиновників та їхніх політичних партій. Існує старий вислів: “у демократичних країнах уряди існують, щоб служити народу, тоді як в автократичних країнах люди існують, щоб служити уряду”. Як ви добре знаєте, ми в США також потерпаємо від безвихідних ситуацій у законодавчому процесі, останнім прикладом чого стали палкі дискусії стосовно прийняття нового законодавства у сфері охорони здоров’я. Однак у такій країні, як Сполучені Штати Америки, яка протягом століть має стійку двопартійну традицію та досить сильну економіку для того, щоб витримати фінансові наслідки політичного застою, такі складні ситуації легше пережити і, нарешті, подолати. Україна, з іншого боку, має відносно нестійку демократію, яка ускладнена молодою нестабільною економікою, що вимагає постійної та безпосередньої уваги й підтримки. У такому становищі українці не можуть дозволити собі таку розкіш, як затяжні політичні інтриги та сутички, які лише слугують амбіціям окремих політиків або політичних партій і мало сприяють загальному благу.

Чи застосовуються закони в Україні справедливо й неупереджено та наскільки заполітизована судова влада? Звичайно, це питання виносить на перший план проблему незалежності української судової системи. Хоча я й не мав досвіду роботи з радянською судовою системою, але можу сказати, що в Україні та за її межами думки сходяться у тому, що хоча судова влада й досягла певних результатів на шляху до незалежності, їй і досі багато в чому потрібно удосконалюватися. Близько року тому на одному з українських телеканалів я подивився програму, яка викривала хабарництво на рівні міських судів. Таке висвітлення правопорушень вільною пресою допомагає попередити подібні протиправні дії в майбутньому. Тема незалежності судової влади є дуже складною, й детальний її аналіз виходить за рамки цієї статті. Тим не менш я відчуваю, що більшість населення України, так само як і міжнародна спільнота, визнають, що рівне застосування законів не є нормою, і що політичне втручання та кумівство порушують рівність у застосуванні законодавства. В кожному суспільстві, навіть у США, судді призначаються на посаду з політичних міркувань. Так, наприклад, призначення суддів Верховного Суду породжують шалені політичні баталії, які протягом декількох місяців захоплюють увесь американський медіапростір. Проте, одразу після призначення судді вільні розглядати справи й вершити правосуддя у такий спосіб, у який вони вважають за потрібне. Саме політичне втручання в процес прийняття судового рішення є тією онкохворобою, яка виснажує верховенство права, і метою будь-якого демократичного суспільства є запобігти укоріненню та розповсюдженню саме цієї хвороби.

Свого часу Арістотель зазначав: “Якщо закон підкоряється владі, сам влади не маючи, занепад такої держави, на мій погляд, не за горами, але якщо закон панує над владою, а правителі є його рабами, то ситуація сповнена надії і люди користуються всіма благами, що боги посилають на державу”.

І, нарешті, хочу сказати, що досягнення Україною значних успіхів у просуванні верховенства права за останні 20 років є очевидними. Але тут ще багато чого належить зробити. Як і всі інші демократичні суспільства, українці повинні бути пильними та запекло захищати те, чого вони досягли на сьогоднішній день. Ми, юристи, виконуємо особливий обов’язок, бо повинні опікуватися й захищати верховенство права не словом, а ділом. Ми повинні бути найпослідовнішими поборниками верховенства права по всіх чотирьох напрямках, які ми згадували раніше. Наша поразка в цьому, як юристів, може мати катастрофічні наслідки для українського народу в майбутньому.