Дійсна нікчемність

Деякі тези щодо сутності та призначення норм про визнання дійсними нікчемних
правочинів

Роман МОЛЧАНОВ, адвокат, кандидат юридичних наук

Незважаючи на відносну давність нормативно-правових конструкцій щодо визнання нікчемних правочинів дійсними, неможливо не помітити їх внутрішню суперечливість. З одного боку, законодавець певним діям взагалі не надає правового значення, називає їх результат нікчемним правочином, тобто таким, що ніколи не існував. А з іншого – формулює умови для визнання цього “фантому” частиною об’єктивної правової реальності. Суворість, з якою закон ставиться до порушників вимог щодо письмової форми, нотаріального посвідчення, отримання дозволу органу опіки і піклування, дивним чином співіснує з поблажливістю до тих самих порушників, які виконували нікчемний правочин (ст.ст. 218, 220 ЦК України) або укладали його в інтересах підопічного (ст. 224 ЦК України). Держава заперечує виникнення цивільних прав з нікчемних правочинів, і, разом з тим, залишає можливість в судовому порядку визнати існування відповідних правовідносин на вимогу зацікавленої особи, і захистити інтереси їх учасників.

Нецікаві інтереси

Дивно, але в юридичній літературі майже не спостерігається міркувань щодо призначення згаданих правових положень. Напевне тому, що воно здається очевидним. З метою захисту інтересів сторони нікчемного правочину Кучер В.О. пропонує доповнити перелік способів захисту цивільних прав та інтересів визнанням нікчемного правочину дійсним (Кучер Віталій Орестович. Нікчемні правочини: дис… канд. юрид. наук: 12.00.03 / Львівський національний ун-т ім. Івана Франка. – Л., 2005.). З цього випливає, що призначення норм про визнання правочину дійсним дослідник бачить у захисті інтересів однієї із сторін такого правочину. Очевидно, що саме цього і хотів законодавець, створюючі розглядувані норми. Але навіщо захищати інтереси сторони відносин, які ніколи не виникали і не існували? Скажімо, об’єкт нерухомості був відчужений з додержання всіх вимог до договору купівлі-продажу, в тому числі і вимоги про нотаріальне посвідчення. Але згодом виявляється, що раніше щодо цього ж майна був укладений договір купівлі-продажу з іншою особою, який не був нотаріально посвідчений, оскільки продавець ухилився від цього. Чиї інтереси має захищати в такому випадку закон? Того, хто купив товар з додержанням всіх вимог закону чи того, хто вчинив нікчемний правочин? Завдяки існуючим правилам цілком можливо, що право власності на майно буде визнане за стороною нікчемного правочину, який виявиться дійсним, а належно посвідчений договір купівлі-продажу, у зв’язку з цим, може бути визнаний недійсним. Правові положення про визнання нікчемного правочину дійсним, таким чином, створюють певну загрозу стабільності та передбачуваності цивільного обігу.

Виконання з ухиленням

Думається, в основному, всі погоджуються з доцільністю й виправданістю існування тих вимог до правочинів, недодержання яких робить правочини нікчемними. Ці вимоги прості та зрозумілі. Напротивагу цьому, правила про визнання нікчемних правочинів дійсними виглядають дещо алогічно. Наприклад, ст. 220 ЦК України говорить про необхідність повного або часткового виконання недійсного (нікчемного) договору. Однак, відомо, що договір – це двосторонній правочин, тобто юридичний акт, який є різновидом юридичного факту. Хіба можливе виконання юридичного факту? Договір слугує підставою для виникнення, зміни або припинення зобов’язань. А виконуватися можуть лише зобов’язання. Втім, правило згадуваної статті про зобов’язання не говорить. Це й зрозуміло, адже вони не можуть виникнути з нікчемного договору. Тоді постає питання: яким чином може бути виконаний повністю чи частково нікчемний договір? Але, оскільки правова норма говорить про виконання саме договору, то саме цю обставину й виявляє суд, розглядаючи справи відповідної категорії.

Спостереження за судовою практикою дозволяють прослідкувати динаміку спірних правовідносин. Наприклад, рішенням від 11.03.2009 р. по справі № 30/69 (номер в ЄДРСР – 3331244) Господарський суд м. Києва визнав дійсним і договір, укладений в 2006 році, і додаткові угоди до нього, укладені в 2007 та 2008 роках. Суд встановив, що належним чином виконувався сторонами і сам нікчемний договір управління нерухомим майном, який не був посвідчений нотаріально, і додаткові угоди, якими він змінювався. Визнаючи дійсними додаткові угоди, суд виходив з того, що вони мали вчинятися в тій самій формі, що й договір, який вони зміюють. Вважаючи відсутність нотаріального посвідчення вадою форми додаткових угод, суд поширив і на них правила ст. 220 ЦК України, визнавши їх дійсними. Цей прецедент дає змогу зробити кілька цікавих висновків. По-перше, за логікою суду, нікчемний правочин може змінюватись іншими нікчемними правочинами. По-друге, за цією ж логікою, взаємовідносини сторін, засновані на нікчемних правочинах, можуть тривати нескінченно довго, бо для цього не існує будь-яких часових обмежень. А по-третє, сторони можуть бути роками згодні у всьому, що стосується так званого виконання нікчемного договору, крім того, що цей договір треба нотаріально посвідчити.

В іншому випадку Господарський суд м. Києва рішенням по справі № 7/167 від 20.05.2010 р. (номер в ЄДРСР – 10016304) визнав дійсним усний договір між господарюючими суб’єктами, керуючись ст. 218 ЦК України. З наданих позивачем платіжних документів та акту приймання послуг суд зробив висновок, що сторони уклали договір про послуги перевезення, а також про те, що вони досягли згоди з усіх істотних умов договору: предмету й ціни. В даному випадку суд не констатував наявність домовленості про строк дії договору, хоча це обов’язково для того, аби вважати господарський договір укладеним (ст. 180 ГК України). Цікаво, що положення ст. 218 ЦК України прямо не вимагають визначати, чи була досягнута домовленість з усіх істотних умов договору. Якщо відповідач не погоджується з тим, з яких саме умов була досягнута усна згода чи його думка з цього приводу невідома, а документи про вчинення фактичних дій не дають змоги визначити факт досягнення згоди з усіх істотних умов договору, то суд, очевидно, має відмовити в позові. Втім, зазначена вище справа була розглянута у відсутності представника відповідача та його пояснень по суті позовних вимог, і суд позов задовольнив.

Ретельність у незначущому

Стаття 220 ЦК України прямо говорить про необхідність доведення письмовими доказами факту досягнення сторонами домовленості з усіх істотних умов договору. Але і це може не завадити підійти до вирішення справи формально. Наприклад, письмовими доказами доведено, що сторони домовились з усіх істотних умов договору купівлі-продажу нерухомого майна. Однак, ст. 220 ЦК України не зобов’язує суд перевіряти правовий стан об’єкта нерухомості, тобто досліджувати відповідний витяг з реєстру прав власності на нерухоме майно, перевіряти правовстановлюючі документи на майно, наявність дозволу органу опіки та піклування, чи не знаходиться майно під арештом, в заставі. Фактично суд в даному випадку виконує ті самі функції, що й нотаріус, який, посвідчуючи правочин, перевіряє його законність, так звану юридичну чистоту. Але при цьому на суд не покладені ті самі обов’язки, які покладені на нотаріуса. Крім того, в даному випадку суд вирішує питання про дійсність правочину, який вчинявся в минулому, а це усуває необхідність ретельного дослідження правового стану об’єкта нерухомості на час вирішення справи. Суд, таким чином, формально не зобов’язаний з’ясовувати, хто є власником майна і чи можливе відчуження майна на час розгляду справи.

Наприклад, в рішенні Господарського суду м. Києва від 06.02.2009 р. по справі № 31/44 (номер в ЄДРСР – 3144680) зазначається, що у відповідача відсутня можливість надати документи, необхідні для нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу нерухомості. При цьому суд задовольнив позов про визнання цього договору дійсним.

Відомо, що суди подекуди вдаються до перевірки правового стану об’єкта нерухомості при вирішенні справ даної категорії, але це викликано скоріше сумлінністю суддів, а не положеннями закону. Якщо ж до вирішення спору поставитись формально, то можлива поява кількох власників одного і того самого нерухомого майна, кожен з яких буде мати правовстановлювальний документ або право на його отримання, а згодом і претензії один до одного. Аналогічна ситуація може виникнути і у зв’язку з правом користування майном, правом застави, можливо, іншими правами, які виникають з договорів, що потребують нотаріального посвідчення.

Цілина судового розсуду

Питання до змісту і призначення норм про визнання правочинів дійсними з необхідністю постають в ході аналізу суперечностей практики застосування цих норм судами. Відмовляючи в позові, Господарський суд м. Києва в рішенні від 06.07.2009 р. по справі № 11/168 (номер в ЄДРСР – 6905687), зазначив, що факт ухилення відповідача від виконання умов договору щодо оплати витрат на його нотаріальне посвідчення договору не може розцінюватись судом як підстава для визнання спірного договору дійсним, оскільки дана обставина може свідчити лише про невиконання стороною покладеного на неї зобов’язання. Здавалося б, що ще може бути таким красномовним доказом ухилення від нотаріального посвідчення, як небажання понести пов’язані з цим витрати? Однак, як бачимо, суд вважає за можливе розцінити це лише як невиконання договору. В іншій справі суд на підставі акту взаємозаліку вирішив, що належним виконанням з боку покупця нерухомості за нікчемним договором є припинення зобов’язань з оплати зарахуванням зустрічних однорідних вимог (рішення Господарського суду м. Києва від 06.02.2009 р. по справі № 31/44; номер в ЄДРСР – 3144680). Але ж зрозуміло, що з нікчемного договору зобов’язань не виникало, і, в будь-якому разі, їх припинення зарахуванням не є їх виконанням (ст.ст. 598, 599, 601 ЦК України). Таким чином, в одних випадках можливо не надати необхідної оцінки доказам ухилення від нотаріального посвідчення, а в інших – надати значення доказу виконання договору документам, які про це не свідчать.

Безглузда благовидність

Випадки некоректного застосування правових положень про визнання правочинів дійсними є непоодинокими. Про це свідчить аналіз судової практики. Але це зумовлено не в останню чергу внутрішньою суперечливістю самих цих правових конструкцій. Попри зовнішню благовидність вирішуваних ними завдань, досліджувані норми сьогодні часто стають інструментом захисту зовсім не правових інтересів. Зокрема, дозволяють уникнути сплати державного мита, здійснити відверто рейдерські захоплення майна, вилучити майно з майнової маси боржника всупереч законним інтересам кредиторів, позбавити права власності особу, яка заволоділа майном на підставі належним чином укладеного правочину, оспорювати право застави чи право оренди тощо. Думається, суспільству не потрібні правові норми, які допускають неоднозначне тлумачення і застосування, здатні при цьому суттєво впливати на стабільність цивільного обігу й відносин власності.