30 вересня 2010 року у справі про додержання процедури внесення змін до Конституції України відбувся унікальний випадок відміни конституційного акта рішенням суду.

Спробуємо розібратися, чи це було безпрецедентне, але потрібне втручання у «конституційну матерію», чи відбулося посягання негідними засобами чи негідним суб’єктом? Адже право, має бути точним, об’єктивним, прогнозованим. Інакше воно не є правом, а лише декларацією. І наслідки цього не-права мають бути відповідними.

Микола СІРИЙ, старший науковий співробітник Інституту держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, кандидат юридичних наук, спеціально для «ЮВУ»

КС вищий за Конституцію?

У всіх державах конституційні закони, як відомо, приймаються за особливою (відмінною від простих законів) процедурою та мають вищу (щодо простих законів) юридичну силу. У нашій державі 16 липня 1990 року було ухвалено Декларацію про державний суверенітет України. 24 серпня 1991 року – Акт проголошення незалежності, підтверджений Всеукраїнським референдумом 1 грудня 1991 року. 8 червня 1995 року було укладено Конституційний договір, яким введено в дію Закон “Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні”, а 28 червня 1996 року Верховна Рада ухвалила Основний Закон. 8 грудня 2004 було прийнято згаданий закон, яким і були внесені зміни до Конституції (№ 2222). Всі ці перераховані нормативно-правові акти за своїм юридичним статусом (враховуючи вищезазначені ознаки) є не звичайними (простими), а саме конституційними законами.

Повноваження Конституційного Суду визначені у Конституції та деталізовані у законі про Конституційний Суд. Так, відповідно до статті 150 Основного Закону КСУ має два ключових завдання:

1) вирішення питань про відповідність Конституції (конституційність) законів та інших правових актів Верховної Ради України, правових актів Президента, Кабінету Міністрів, Верховної Ради АР Крим;

2) офіційне тлумачення Конституції та законів України.

Враховуючи вимогу частини другої статті19 Конституції, яка, відповідно, не допускає розширеного тлумачення повноважень органу державної влади, зміст вказаних положень означає, що КСУ має різні повноваження щодо конституційних законів і законів простих. Стосовно простих законів КСУ може їх офіційно тлумачити, а за наявності конституційних підстав визнавати повністю чи в окремій частині неконституційними.

Визнання неконституційним простого закону відбувається, якщо він не відповідає Конституції або якщо була порушена встановлена Конституцією процедура його розгляду, ухвалення або набрання чинності (частина 1 статті 152 Конституції). При цьому слід наголосити, що Конституційний Суд має повноваження відміняти правові акти лише у одній формі – у формі визнання правового акта неконституційним. Оцінка процедури розгляду, ухвалення або набрання чинності правовим актом є складовою частиною його перевірки на конституційність.

Так, Конституція не передбачає повноважень для КСУ розглядати питання додержання процедури внесення змін до правового акта поза формою перевірки цього правового акта на конституційність.

Що ж до конституційних законів, тобто законів, що складаються із конституційних норм, КСУ уповноважений лише давати їх офіційне тлумачення, але не уповноважений за жодних підстав визнавати їх нечинними. Хочу особливо підкреслити, що Конституція не уповноважує КСУ визнавати нечинність конституційної норми, в якій би юридичній формі вона не була закріплена. І це абсолютно правильно. У жодній країні світу конституційний суд не має і не може мати повноважень відміняти чинні конституційні норми за жодних правових, конституційно-правових, політичних чи будь-яких інших підстав.

На що не має права КС

Визнання за Конституційним Судом такого повноваження означало б одне – обмеження суверенітету народу як єдиного джерела влади, що в українській правовій системі є прямим порушенням статті 5 Конституції, а також обмеженням повноважень Верховної Ради як єдиного законодавчого органу, тобто це означало б порушення статті 75 Конституції.

КСУ є органом конституційної юрисдикції, тобто органом конституційного контролю. Даний конституційний контроль здійснюється у двох принципово різних формах, які можна умовно класифікувати на зовнішній та внутрішній конституційний контроль.

Стосовно простих законів Конституція передбачає зовнішню форму конституційного контролю, яка і описана вище та закріплена у статтях 150, 152 Конституції. Згідно з цією формою, КСУ не бере участі у процесі законотворення і в жодний спосіб не має права втручатись в цю процедуру. Тому його повноваження поширюються лише на вже чинний простий закон, а не на його законопроект.

Щодо конституційних законів Конституція передбачає лише внутрішню форму конституційного контролю. Згідно зі статтею 159 Конституції КСУ є учасником (суб’єктом) законотворчого процесу, тому його висновок щодо відповідності конституційного законопроекту вимогам статей 157 і 158 Конституції є обов’язковою складовою даної законодавчої процедури. І без цього висновку КСУ голова ВР не має права виносити конституційний законопроект на розгляд парламенту.

Ключовий момент

Зовнішня форма конституційного контролю щодо конституційних законів не передбачена. Конституційний Суд не уповноважений та не може тлумачити процедуру прийняття конкретного конституційного законопроекту, в тому числі і тому, що він сам є суб‘єктом законодавчого процесу прийняття цього конституційного законопроекту. Ми виходимо з того принципу, що не можна бути суддею у своїй власній справі, тобто у справі, в якій ти як суб’єкт був учасником подій, був суб‘єктом законодавчої процедури.

Стосовно додержання чи недодержання процедури внесення змін до Конституції, КСУ має повноваження давати правову оцінку даному факту виключно у формі офіційного тлумачення конституційних норм (стаття 150 Конституції), які визначають процедуру внесення змін до Основного Закону. Інша форма контролю не передбачена і її в принципі не може бути.

Тому маємо зрозуміти, що при прийнятті до провадження, розгляді та винесенні рішення від 30 вересня 2010 року у справі про додержання процедури внесення змін до Конституції, Конституційний Суд допустив грубу помилку у визначенні правового статусу закону № 2222. Ця помилка стосується визначеності двох питань, по-перше, чи був цей закон на момент розгляду справи КСУ чинним і, по-друге, щодо правового статусу (юридичної сили) даного закону. КСУ чомусь визначив Закон № 2222 як закон простий і застосував до нього процедуру перевірки на конституційність, що передбачена Конституцією для простих законів. Але експрес-аналіз закону № 2222 свідчить про те, що всі норми цього акта є конституційно-правовими і даний акт має конституційно-правовий предмет і метод регулювання. Він приймався за особливою конституційною процедурою, що принципово відрізняється від процедури прийняття простого закону.

Враховуючи ці висновки, ми повинні визнавати даний правовий акт в ієрархії нормативно-правових актів України як акт вищої юридичної сили щодо простих законів. Отже, закон № 2222 є конституційним законом, а відтак, за жодних обставин не підпадає під юрисдикцію КСУ. І саме це є ключовим моментом у даному питанні.

Невтішний підсумок

Все інше (чи чинний закон №2222, чи нечинний; чи він став частиною Конституції, чи не став) є похідним. Потрібно також визнати, що і в самому рішенні КСУ допущено принципову юридичну помилку. Норми закону № 2222 мають ту ж саму юридичну силу, що і норми Конституції України 1996 року, які залишились чинними після 2006 року і, таким чином, неможливо їх (один щодо іншого) перевірити на відповідність. Юридично перевірити на відповідність можна лише нормативно-правові акти різної юридичної сили, при цьому завжди акт меншої юридичної сили перевіряється на відповідність акту вищої юридичної сили. Зокрема, інструкція перевіряється на відповідність простому закону, простий закон – на відповідність конституційному закону. Неможливо перевірити на відповідність одну інструкцію іншій, один простий закон іншому, один конституційний закон іншому конституційному закону.

Якщо вважати рішення КСУ з даного питання правовим і законним, то це означає, що КСУ у його нинішньому складі зробив відкриття «планетарного» значення, віднайшовши юридичну формулу перевірки на відповідність між собою двох юридичних актів однакової юридичної сили. Це вже схоже на виключно українське відкриття. Кожне рішення КСУ є актом застосування Конституції як цілісного (на момент застосування) нормативно-правового акта. Виносячи висновки, ухвали, рішення, КСУ у період 2005-2010 років сотні разів ствердив легітимність чинної Конституції (в редакції 2004 року), всіх її конституційно-правових норм. Одним своїм рішенням від 30 вересня 2010 року КСУ юридично відмінив всі свої рішення, починаючи з 2005 року. Відтак загальний висновок є цілком категоричним: Конституційний Суд України не мав права здійснювати перевірку на конституційність конституційно-правових положень, прийнятих Верховною Радою України у формі закону №2222 ані з 8 грудня 2004 року по 1 січня 2006, ані з 1 січня 2006 року до моменту набуття повноважень Верховною Радою України, обраною у 2006 році, ані з останнього моменту до сьогоднішнього дня, а також на майбутнє.

Підсумовуючи, слід наголосити, шо Конституційний Суд України за жодних фактичних, правових, конституційно-правових, політичних чи будь-яких інших підстав не має права та не може мати права відміняти:

1.Декларацію про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року.

2.Акт проголошення незалежності України, який було прийнято 24 серпня 1991 року та підтверджено на Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991.

3. Конституційний договір від 8 червня 1995 року, яким було введено в дію закон про державну владу і місцеве самоврядування.

4.Конституцію України від 28 червня 1996 року.

5.Закон “Про внесення змін до Конституції України” № 2222 від 8 грудня 2004 року.

Відміна конституційного закону рішенням суду – це “загорнуте у юридично привабливу упаковку” дикунство, яке на десятиліття дестабілізує конституційний лад у країні, і цивілізований світ в очікуванні – чи зрозуміє це український народ і українська еліта.

Визнання правомірним (легітимація) рішення Конституційного Суду від 30 вересня 2010 року виставляє Україну на посміховисько в усьому світі. Таке рішення є вкрай небезпечним конституційно-правовим прецедентом-«вірусом», що може вразити будь-яку іншу країну молодої демократії.