Про те, що «не для друку», або Таємниці секретності
Про те, що «не для друку», або Таємниці секретності
Останнім часом питання доступу до публічної інформації викликає неабияку зацікавленість у суспільства. Однак першими, хто звернув увагу на цю проблему, стали представники українських правозахисних організацій, які змусили владу не лише звітувати перед громадянами щодо кількості засекречених документів, але й розкрити та оприлюднити ті нормативно-правові акти (укази, постанови, розпорядження), до яких ці обмежувальні грифи були застосовані. Хоча у більшості випадків таке приховування інформації відбувалося незаконно. Про що йтиметься у нашій публікації.
Незаконне втаємничення
Стаття 34 Конституції України гарантує кожному право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір. Конституцією також передбачено і виключний перелік підстав, за якими особа може бути обмежена в праві вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію: «в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя». Відповідно до статті 34 ці обмеження мають встановлюватися законом. Чого, на жаль, досі не зроблено. Винятком хіба що є інформація, яка складає державну таємницю. Тому органи державної влади почали зловживати такою законодавчою недосконалістю, на свій розсуд встановлюючи обмеження щодо інформування громадян. Окрім визначених Законом «Про державну таємницю» грифів секретності («особливої таємності», «цілком таємно», «таємно»), чиновники самочинно наділяють документи позначкою «опублікуванню не підлягає», «для службового користування», «не для друку». Хоча кожен конкретний випадок відмови у наданні інформації має відповідати одному із вищенаведених суспільних інтересів, зазначених у статті 34 Конституції.
Окрім відсутності правил використання багатьох секретних грифів, не існує і офіційного реєстру Міністерства юстиції нормативних актів щодо порядку роботи з документами, віднесених до розряду тих, що „опублікуванню не підлягають” або „не для друку”. Хоча масштаби застосування цих обмежувальних грифів є вражаючими. Найбільшу кількість таких документів приймають Президент України і Кабінет Міністрів, причому глава держави, як правило, використовує гриф «опублікуванню не підлягає», Кабмін – «не для друку», а різні відомства «прикриваються» грифом – «для службового користування» (ДСК).
Інформація як власність
Що ж до порядку роботи з документами, які мають гриф ДСК, то він був схвалений Кабінетом Міністрів у постанові № 1813 від 27 листопада 1998 року „Про затвердження Інструкції про порядок обліку, зберігання і використання документів, справ, видань та інших матеріальних носіїв інформації, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави”. Однак і тут не обійшлося без юридичних колізій. Відповідно до другої частини статті 30 Закону України „Про інформацію” конфіденційна інформація – це „відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов”. Іншими словами, ця норма передбачає, що власниками конфіденційної інформації можуть бути тільки фізичні або недержавні(!) юридичні особи. До того ж, якщо узяти до уваги той факт, що згідно із статтею 19 Конституції „органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України”, тобто не можуть поширювати інформацію за власним бажанням, то твердження про те, що ч. 2 статті 30 Закону «Про інфорамацію» дає визначення конфіденційної інформації, що є власністю держави», на наш погляд, є спірним. Проте саме такій інформації надається обмежувальний гриф ДСК, а за її розголошення передбачена кримінальна відповідальність (стаття 330 Кримінального кодексу України). Однак вона може бути застосована тільки щодо осіб, яким ці відомості були довірені або стали відомі у зв’язку з виконанням службових обов’язків. А стаття 212-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення поширюється і на тих, хто такі відомості розповсюджує. Тобто, не врегулювавши на законодавчому рівні питання застосування багатьох грифів секретності, влада намагається перекласти відповідальність за своє зловживання правом обмеження громадськості доступу до інформації на обділене в інформаційному плані суспільство. Більш того, як стало відомо, за незаконними обмежувальними грифами високопосадовці ховали від суспільства свої корупційні діяння, кулуарні домовленості й безпрецедентні розміри соціальних благ для вищої номенклатури. Про це свідчать розкриті Юлією Тимошенко в кінці 2002 року укази Президента № 1180/2002 від 17 грудня 2002 р. „Про Положення про Державне управління справами” та №1213 від 24 грудня 2002 р. „Про додаткові заходи щодо матеріального забезпечення працівників Вищої ради юстиції”, які мали гриф “опублікуванню не підлягає”.
Довгоочікуване відкриття
Щодо останнього документа, який у 2006 році Указом Президента Віктора Ющенка був визнаний таким, що втратив чинність, то засекреченими виявилися віднесені відомості про нарахування надбавок та інших матеріальних привілеїв членам ВРЮ. А їх виявилося чимало.
Так, щомісяця за напруженість роботи членам цього колегіального органу, які працювали на постійній основі, нараховувалося 50% від посадового окладу, що був збільшений цим же Указом ще на 50%, з урахуванням доплати за ранг державного службовця. Крім того, ще 80% від посадового окладу їм додавалося за високі досягнення у праці та виконання особливо важливої роботи. Мабуть, на той час такі надбавки були величезними, особливо у порівнянні із зарплатами вчителів та медиків. Іншого пояснення приховування такого роду Указу від громадськості немає. Цікавим є і той факт, що, коли на початку двохтисячних років в Україні засекречували документи щодо рівня доходів держпосадовців, в країнах Західної Європи спостерігалася тенденція до повного відкриття таких відомостей не лише у вигляді нормативно-правових актів, але й оприлюднення декларацій про доходи чиновників та суддів.
Лише після помаранчевої революції у царині інформування громадян України відбулося певне потепління. Це сталося завдяки проведення акції “Для друку!”, ініційованої представниками Харківської правозахисної групи, Української Гельсінської спілки з прав людини та міжнародного товариства “Меморіал”, які надсилали численні інформаційні запити до вищих органів влади з вимогою оприлюднити документи, сором’язливо приховані державою від суспільства. У разі відмови, позивалися до суду. Як наслідок, ще у 2006 році своїм Указом №963/2009 Віктор Ющенко зняв позначку “опублікуванню не підлягає” з численних президентських (в абсолютній більшості – його попередників) указів та розпоряджень, зокрема – і з Положення про Державне управління справами. Відтак перед інститутами цивільного суспільства і всіма зацікавленими громадянами відкрилися нові можливості контролю за діяльністю держорганів.
Проте сьогодні прийшли до влади нові, тобто старі лідери, час попереднього перебування яких у влади припадав на початок двохтисячних років. Відтак, на думку правозахисників, ситуація із оприлюднення держорганами інформації може значно погіршитися. Яскравим тому підтвердженням є затягування прийняття демократичного Закону «Про доступ до публічної інформації», автором якого виступив народний депутат від БЮТ, у минулому журналіст Андрій Шевченко. Натомість на заміну йому депутатами-регіоналами був підготований новий законопроект, який не вирішує проблему із зловживанням держорганами правом на обмеження доступу громадськості до інформації, а лише вносить несуттєві правки та зміни до недосконалого Закону «Про інформацію».