Чому? А тому, що законодавець не бачить ясних критеріїв, з допомогою яких можна було б розмежувати умисну і необережну форми вини, що дозволяло б правоохоронним і судовим органам порушення правил безпеки дорожнього руху з тяжкими наслідками відносити до групи умисних злочинів. Окрім того, така категорія правопорушень фактично почала переходити з кримінально-правовох відносин у сферу цивільного права. Сьогодні матеріально забезпечена особа шляхом компенсації потерпілим заподіяних злочином збитків може просто відкупитися від покарання. Тим самим відчути безкарність своєї поведінки.

Борис СВИРИДОВ,
заслужений юрист України

Недоліки судової практики

Якщо ж відкинути угодовську складову частину даного процесу і вдатися до правової філософії, то в кримінальному праві давно точаться суперечки щодо психічного ставлення особи до вчинення нею дорожньо-транспортних пригод з суспільно небезпечними наслідками. У своїй основі це торкається самої природи злочинної самонадіяносі і недбалості та їх розмежування від умислу, що має важливе значення для кваліфікації конкретних злочинних діянь і індивідуалізації кримінальної відповідальності за ці форми вини. У дійсності визначити межу, яка відокремлює поняття злочинної самонадіяності від недбалості, не викликає особливих труднощів. Складніше провести грань між виною у формі необережності і непрямим умислом, оскільки вони за своєю конструкцією не тільки суміжні, а й близькі за природою. Сьогодні особливої гостроти набуло питання визначення об’єктивної поведінки, пов’язаної зі злочином, вчиненим внаслідок порушення правил дорожнього руху з людськими жертвами. Це пов’язано з тим, що суспільство занепокоєно зростаючою аварійністю та відчуттям безкарності за скоєння цих дій. На перший погляд, проблеми в розділенні вини щодо зазначених подій у нашому кримінальному законодавстві не існує. Суб’єктивна сторона цього злочину за характером ставлення винуватця трагедії до її наслідків завжди характеризується необережністю. Судова практика майже не знає випадків, коли б водію, який через зухвалу поведінку за кермом позбавив потерпілого життя, інкримінувалося б скоєння умисного злочину.

Послідовність логічних побудов

Сьогодні наше кримінальне судочинство відкидає існування вини у формі умислу за порушення правил безпеки дорожнього руху і визнає лише злочинну самонадіяйність або недбалість. Наші криміналісти не бачать або не хочуть бачити існування прикметної різниці між цими поняттями. Така думка побудована на передумові, що психічний стан особи, незалежно від того, діє вона з умислом чи з необережністю, характеризується однаковим ставленням до можливого настання небажаних наслідків. Проте при докладному розгляді цієї доктрини її практична непридатність не викликає сумніву. Навіть якщо погодитися з тим, що при розгляді окремих ситуацій можуть виникнути труднощі стосовно відмінностей між злочинною самонадійністю і умислом, заперечення наявності існування умисної форми вини при вчиненні автопригод виглядає недолугим. Немає сумніву, що винний, який спричиняє смерть або каліцтво людині через нехтування правилами безпеки дорожнього руху, діє з невизначеним умислом, при якому передбачає у загальних рисах суспільно небезпечні наслідки, свідомо допускає їх настання.

Якщо вдатися до історії, то питання про відношення умислу і вини у формі необережності найбільш повно було озвучено ще в радянській юридичній літературі. Так, проф.Утевський Б. С., аналізуючи психічне ставлення особи до наслідків злочинного порушення правил безпеки руху, допускав в її діях ознаки непрямого умислу. Підтримуючи позиції щодо поділу видів вини, проф. Мокашвілі В. Г. та його сподвижники не тільки сприймали цю ідею, а й намагалися дослідити нові шляхи їх розмежування. Цікаво відзначити, що навіть Пленум Верховного Суду СРСР від 15.09.1950 року пропонував судам відрізняти порушення правил дорожнього руху, які носять свідомо злісний характер ( «лихатство», «хуліганські мотиви», «керування в нетверезому стані» тощо), від тих порушень правил руху, які допущені без зазначених обтяжуючих обставин. При цьому, якщо порушення спричиняло смерть потерпілого або каліцтво, то винний мав нести покарання за убивство або тяжке тілесне ушкодження, скоєне з непрямим умислом. Послідовність таких логічних побудов вищого судового органу зрозуміла: лихач, хуліган чи то п’яниця за кермом, всі вони діють «навмання», нахабно ігноруючи елементарні правила безпеки руху, сподіваючись на благополучний результат своєї їзди. Заради бешкетництва і забави кожен із них примирявся із заподіянням шкоди, не розраховуючи на обставини, здатні відвернути тяжкі наслідки.

Держава у нас сердобольна

На жаль, позиція згаданих вище авторів та правові підвалини законодавчих актів тодішніх часів так і не стала предметом подальших досліджень, а залишилися лише спадком теорії вини у кримінальній доктрині, Натомість наші юридичні клакери законодавчо задекларували вчинення автопригод з людськими жертвами тільки з необережності. А їх винуватців занесли у розряд «привілейованих». У сучасних обставинах їм можна призначати пом’якшуючу міру покарання, звільняти за амністією ще до набуття статусу ув’язненого, визначати колонії з полегшеними умовами тримання тощо. Прикладом може служити звільнення від кримінальної відповідальності за амністією перебуваючу на підписці про невиїзд помічницю судді, яка власним автомобілем буквально розчавила на пішохідній частині дороги жінку, на утриманні якої перебувало троє малолітніх дітей. Або севастопольська драма, коли один із місцевих футболістів на людній вулиці міста затіяв автогонки, спричинивши смерть жінки та її двох малолітніх дітей. Чи то дніпропетровська подія, коли через зухвалість водія загинуло троє перехожих. Незважаючи на те, що згадані водії-убивці усвідомлювали суспільно небезпечний характер своїх дій, можливо їх не бажали, але свідомо допускали, вони були засуджені за вчинення злочину з необережності. Жахливим у цій історії є те, що ці «мажорники» фактично залишилися безкарними. Так держава «відплатила» тим, хто так безвідповідально розпорядився життям шістьох людей. Дійсно, навіщо нам ускладнювати ситуацію, вживаючи до особи, що вчинила злочин такої категорії, жорстких кримінально-правових заходів. Держава у нас сердобольна. Вона здатна через відповідні правові акти пробачити порушника дорожнього руху, незалежно від наслідків вчиненої ним аварії.

Що породжує слідчу тяганину?

Нам байдуже, що через такі злочинні дії батьки позбулися своєї дитини або діти стали сиротами, що в родину прийшло горе, яке ніколи її не покине. Для нас головне, щоб злочинцю було добре. Ми придумали йому амністію. Тобто звільнення від покарання на стадії, коли у потерпілих ще не «зарубцювалися» рани. У колонії, де він має відбувати покарання, його чекає підвищений раціон харчування, відповідне житлове приміщення, телевізор, різні розваги, мінімум зайнятості на роботі. Де таке зустрінеш на волі? Але така наша держава, така її кримінальна політика. Ми проголошуємо принцип невідворотності відповідальності тих, хто зазіхнув на життя людини, і самі його порушуємо. І як не парадоксально, на заваді цих процесів стоїть наше недосконале законодавство. Воно дає привід органам дізнання, які розслідують дорожні пригоди, почувати себе в цій ситуації спокійно. Так, за змістом ст. 108 КПК України строки провадження дізнання починаються тільки після порушення кримінальної справи. У всіх інших випадках законодавець надав цьому інституту необмежений час для проведення необхідних оперативно-розшукових заходів, визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, проведення технічних експертиз, за сукупністю яких установлюються ознаки злочину, передбаченого ст. 286 КК України. Така невизначеність у часі, безперечно, породжує слідчу тяганину, негативно впливає на всебічне дослідження обставин пригоди. Як наслідок, органи дізнання поверхово висвітлюють картину аварії, без прискіпливого технічного аналізу кладуть в основу розслідування свідчення свідків і потерпілих, хибно визначають характер ставлення винного до дій і наслідків злочинного порушення правил безпеки дорожнього руху. Такі помилки закінчуються або притягненням до відповідальності невинних, або, навпаки, звільненням справжніх злочинців. Особливо це стосується випадків, коли гине людина або їй завдано тяжких тілесних ушкоджень. На практиці такі дії винних майже завжди кваліфікуються за статтями кримінального закону, що передбачають відповідальність за необережні злочини.

Кримінальний закон потребує трансформації

Однак не зовсім зрозуміло, як тоді ставитися до лихачів, які внаслідок затіяних у п’яному угарі автомобільних «гонок» на людній вулиці, смертельно травмують пішоходів, коли їхня поведінка характеризується байдужим ставленням до людського життя та здоров’ю, коли заради власних амбіцій вони готові на заподіяння перехожим тяжких наслідків. Чи варто за таких умов визнавати, що порушники своїми діями завдали фізичну шкоду з необережності. У особи, яка перевищує гранично допустиму швидкість при керуванні технічним засобом і свідомо допускає настання суспільно небезпечних наслідків, надіючись на везіння, вольовою ознакою має бути умисел. Однак, за нашою сталою практикою, винуватець трагедії майже в усіх випадках несе відповідальність за порушення правил безпеки дорожнього руху, передбачену статтею 286 КК України. Слід сказати, що згадана чинна стаття за своєю конструкцією є не зовсім вдалою, оскільки її диспозиція не враховує суб’єктивне ставлення до спричинення шкоди життю або здоров’ю потерпілих, не передбачає відповідальність за вчинення злочину при обтяжуючих обставинах.

Однім із джерел підвищення небезпеки дорожнього руху є вплив на поведінку водія спиртних напоїв, наркотиків та інших одурманюючих засобів. Позиція чинного кримінального закону щодо вчинення автопригод у стані сп’яніння або на грунті наркоманії обумовлена лише тим, що подібні фактори включені до переліку обставин, які обтяжують відповідальність. У цьому контексті не завадило б глибше торкнутися правових основ вчинення нетверезими водіями аварій з шкідливими наслідками. Не секрет, що особа, вживаючи спиртні напої перед тим, як сісти за кермо автомобіля, свідомо доводить себе до стану фізіологічного сп’яніння, водночас, не втрачаючи здатності усвідомлювати свої дії і керувати ними. При цьому вона грубо нехтує вимогами правилами безпеки дорожнього руху, допускає потенціальну небезпеку для життя перехожих та припускає настання невизначених наслідків. У такого бажання довести себе до алкогольного чи наркотичного сп’яніння, яке закінчується вчиненням автоаварії з людськими жертвами або каліцтвом, повинна знаходити свій вираз вольова ознака непрямого умислу. За логікою викладу можна дійти висновку, якщо б наше суспільство більш прискіпливо ставилося до п’яних відморозків за кермом, ми б не мали 5000 дорожньо-транспортиних смертей та 39 000 каліцтв на рік. Наведеного досить, щоб зрозуміти: для подолання цієї епідемії хірургічного втручання в транспортну мережу замало, необхідно терміново поповнити кримінальний закон новим змістом, інакше рятувальний круг виявиться свинцевим. Важливим новаторським елементом у цій ситуації може стати запровадження в кримінальний закон одного з двох варіантів. Перший – це вважати вчинення в нетверезому стані автопригоди з людськими жертвами як умисний злочин, із застосуванням дострокового звільнення засудженого тільки після відбуття ним не менше двох третин строку покарання. Другий–запозичити досвід інших країн і внести до кримінального закону нову норму з жорстокими санкціями за керування транспортними засобами у стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння, що причинило смерть або каліцтво людини,

Отже, необхідність криміналізації порушень правил безпеки дорожнього руху підказує саме життя.

Теги: