СУЧАСНА ВІТЧИЗНЯНА ТЕОРІЯ ПРАВА І ДЕРЖАВИ
(СПРОБА ЗАГАЛЬНОЇ ХАРАКТЕРИСТИКИ)

    Вступні зауваги.

Як відомо, Національна академія правових наук України розпочала підготовку Національної доповіді з питань розвитку правової науки. Перша складова цього документа, мабуть, буде присвячена характеристиці стану і завдань саме загальної теорії права й держави як фундаменту усієї наукової юриспруденції.    З огляду на це видалось доречним запропонувати для обговорення деякі міркування стосовно сучасного стану і перспектив цієї теорії. Їх висловлено тут відповідно до тих основних питань, які передбачається висвітлити у згаданій Національній доповіді (Ці нотатки підготовлено з урахуванням, зокрема, систематичних звітів Відділення теорії та історії держави і права НАПрН України, а також Доповідей про її діяльність, виголошуваних останніми роками на її Загальних зборах президентом НАПрН В.Я.Тацієм. (Див.: Вісник Академії правових наук України. − 2009. − №1. − С.3-14; 2010.− №1. − С.3-16; 2011. − №1. − С.3-13).
    Принагідно зауважу, що подані нижче положення аж ніяк не претендують на категоричність, беззаперечність, завершеність. Їх призначення − послугувати лише одним із імпульсів для подальших дискусій стосовно названого сюжету.
Насамперед слід відзначити, що в Україні дослідження з теорії права і держави в останні роки планувались і здійснювались відповідно до затверджених НАН України «Основних наукових напрямів та найважливіших проблем фундаментальних досліджень у галузі природничих, технічних і гуманітарних наук на 2009-2013 рр.», складовою яких є також і тематика державно-правова. У ній теорія держави і права представлена такими напрямами:
•    правові механізми забезпечення і захисту прав і свобод людини та громадянина;
•    проблеми формування національної правової системи України;
•    правове забезпечення державного будівництва, розвитку політичної системи та місцевого самоврядування.
Отож спробую схарактеризувати стан загальнотеоретичних праводержавознавчих досліджень в Україні та їх перспективи за кожним з цих напрямів.

Петро РАБІНОВИЧ,
академік НАПрН України,
професор кафедри теорії та філософії права
Львівського національного університету імені Івана Франка,
 заслужений діяч науки і техніки України,
спеіально для «ЮВУ»

1. Правові механізми забезпечення і захисту прав і свобод людини та громадянина
    1.1. Стан досліджень. Однією з неодмінних передумов ефективності трансформаційних процесів в Україні є входження її до європейського правового простору. Це вимагає втілення в її правопорядок європейських гуманітарних стандартів, насамперед − у галузі прав людини.     
Дослідження певних аспектів проблеми, які належать до зазначеного напряму дослідження, здійснюються у декількох вітчизняних наукових і навчальних закладах. А саме: вивчались природа й особливості юридичних гарантій соціально-економічних прав людини (Національний університет «Києво-Могілянська академія» (далі − КМА); особисті немайнові (приватні) права (НДІ приватного права і підприємнцтва НАПрН України (далі − ІППП), Хмельницький університет управління і права); гендерні права (Інститут держави і права ім.В.М.Корецького НАН України ( далі − ІДП), Національний університет «Юридична академія України ім.Ярослава Мудрого» (далі − НЮАУ); конституційні гарантії прав і свобод і громадянина (Національна академія внутрішніх справ (далі − НАВС).
    Та, мабуть, найбільш широко і ґрунтовно праволюдинна проблематика досліджується в НДІ державного будівництва та місцевого самоврядування НАПрН України його Львівською лабораторією прав людини і громадянина. Значимість її наукових здобутків зумовлюється насамперед тим, що виконувані нею дослідження ґрунтуються на поглиблених розробках філософсько-правового (зокрема антрополого-правового) й загальнотеоретичного аспектів означеної проблематики. Перш ніж безпосередньо аналізувати міжнародні, зокрема європейські, стандарти з прав людини, нею було розпрацьовано низку положень світоглядно-концептуального рівня, які відіграють методологічну роль у дослідженні таких стандартів та їх державно-юридичного забезпечення в Україні. Зокрема,    вперше у сучасній загальній теорії прав людини виявлено герменевтичний механізм інтерпретації прав людини.
    Особлива увага приділена природно-правовим засадам праволюдинної проблематики. У такому широкому аспекті ці питання раніше не розглядались у вітчизняній загальнотеоретичній юридичній науці. До власне методологічних проблем належить також розгорнута соціально-антропна характеристика основоположних прав людини.
    Міжнародні стандарти прав людини аналізуються не тільки на базі відповідних всесвітніх та європейських міжнародно-правових актів, але й на основі дослідження міжнародно-правової практики їх застосування (насамперед практики Європейського суду з прав людини (далі − ЄСПЛ).
 До вагомих результатів дослідження, яким притаманна певна наукова новизна і практична значимість, належать, зокрема, такі:
 – схарактеризовано основні причини плюралізму праворозуміння взагалі, а отже, й інтерпретації прав людини зокрема;
–    виявлено соціально-антропну сутність основоположних прав людини та обгрунтовано оновлене визначення їх загального поняття;
–    проаналізовано окремі новітні тенденції розвитку інституту прав людини, що мають місце у сучасному міжнародному та внутрішньодержавному праві, зокрема схарактеризовано деякі закономірності процесу формування й співвідношення загальнолюдських і особливих (партикулярних) змістовних ознак прав людини;
–    з’ясовано загальні закономірності процесу встановлення і забезпечення відповідності національного законодавства й юридичної практики держави вимогам міжнародних стандартів з прав людини;
–    визначено загальні теоретико-методологічні засади національної імплементації міжнародних договорів щодо прав людини та схарактеризовано елементи механізму національної імплементації міжнародних договорів щодо прав людини в юридичну систему України;
–    виявлено особливості юридичної природи рішень ЄСПЛ.
Зазначені результати наукової роботи сприятимуть подальшим дослідженням та дискусіям з проблематики прав людини як у загальнотеоретичній, так і у галузевих юридичних науках, а головне − розробці пропозицій з удосконалення юридичних гарантій їх реалізації та захисту.
 1.2. Перспективні напрями досліджень. У зазначеній площині існує низка проблем, недостатньо опрацьованих або ж таких, які ще взагалі не були предметом загальнотеоретичних та філософсько-правових досліджень. Цим і зумовлюється необхідність проведення наступних досліджень у таких напрямах:
– подальший розвиток загальної теорії прав і свобод людини та громадянина відповідно до потреб їх реалізації й захисту в Україні (включаючи, зокрема, дослідження діалектики універсального і конкретно-історичного у правах людини та в їх реалізації, природи міжнародних праволюдинних стандартів та критеріїв відповідності їм національної юридичної практики);
– удосконалення методології виявлення соціальної сутності прав людини з використанням евристичних можливостей таких концептуальних дослідницьких підходів, як-от: соціально-антропологічний, потребовий, герменевтичний;
– виявлення й аналіз проблем, що існують у правовій системі України із застосування у ній практики ЄСПЛ, та вироблення пропозицій, спрямованих на їх розв’язання;
 – дослідження реального стану здійснення та захищеності основоположних прав людини й інших суб’єктів за посередництвом саме конкретно-соціологічних методів і методик. Адже та інформація з цих питань, що подається, наприклад, у доповідях Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, у матеріалах вітчизняних і зарубіжних громадських правозахисних організацій, а також відомчою та загальнодержавною статистикою, досить часто не співпадає. Тому розпрацювання згаданої методики й обґрунтування її евристичних можливостей у праволюдинних дослідженнях становлять одне з актуальних завдань юридичної науки.
 Істотною прогалиною у таких дослідженнях є й недостатня розробленість проблеми ефективності юридичних гарантій прав і свобод людини та громадянина. Ця проблема також має бути виведена на рівень конкретно-соціологічних досліджень, які ґрунтуватимуться на науково-обгрунтованих критеріях та методиці її виявлення.
2. Проблеми формування національної правової системи України
2.1.Стан розвитку досліджень. У загальнотеоретичному аспекті цей напрям ґрунтовно − на монографічному рівні − досліджується протягом тривалого періоду, зокрема, науковцями відділу теорії держави і права ІДП. Ними було уточнено терміно-поняттєвий апарат дослідження, дефініцію загального поняття правової системи, її склад, функції, тенденції в сучасний період, можливості удосконалення.
Знаковою подією у цьому аспекті стало видання АПрН України у 2008 році I тому кількатомної праці «Правова система України: історія, стан та перспективи», котра в удосконаленому варіанті була вдруге опублікована у 2011 році (російською мовою).
     Фахівцями вітчизняних навчальних і наукових закладів досить широко досліджені й основні елементи правової системи України. А саме:
–    правоутворення, джерела права (ІДП, Київський національний університет ім.Т.Шевченка (далі − КНУ), Львівський національний університет ім.І.Франка (далі − ЛНУ), Національний університет «Одеська юридична академія» (далі − ОНЮА);
–    принципи права (НЮАУ, КМА);
–    законодавча та й інша юридико-нормотворча діяльність, ефективність її результатів, прогнозування соціальних наслідків реалізації законів, юридична техніка, правові засоби адаптації національного законодавства до законодавства Європейського Союзу (Інститут законодавства Верховної Ради України (далі − ІЗ), ІДП, ЛНУ, КНУ);
–    реалізація права та юридична відповідальність (ІДП, КНУ);
–    правосвідомість, правова культура і правове виховання в сучасних умовах (НЮАУ).
    Правова система України є також одним із об’єктів дослідження сучасного порівняльного правознавства (ІДП, ОНЮА, ІЗ, НЮАУ, ЛНУ, Кримський економічний інститут Київського національного економічного університету ім.Вадима Гетьмана). Воно дає корисний матеріал для з’ясування загальних тенденцій розвитку правових систем світу в сучасних умовах регіоналізації та глобалізації а отже − і для прогнозних пропозицій щодо розвитку вітчизняної правової системи.
Дослідження правової системи, будь-яких її елементів завжди ґрунтуються, так чи інакше, на певних вихідних засадах, положеннях філософсько-правового ґатунку і мають здійснюватися за посередництвом належної, адекватної методології. Цим зумовлюється підвищення актуальності у вітчизняному правознавстві спеціальних філософсько-правових та методологічних напрацювань. З огляду на це останнім часом в Україні досить плідно досліджені такі філософсько-правові сюжети, як-от: а) праворозуміння − його поняття, класифікації, причини плюралізму, тенденції розвитку та б) верховенство права − його поняття, принципи, вимоги, складові (КМА, ЛНУ, НЮАУ, ІДП).
Оскільки філософсько-правові положення явно чи латентно використовуються як фундамент методології будь-яких праводержавознавчих досліджень, то цілком виправданим видається комплексний аналіз проблем як філософії права, так і методології загальнотеоретичної юриспруденції. Узагальнення результатів наукових досліджень з цієї проблематики дає змогу сформулювати такі основні висновки.
В Україні філософсько-правова наука нині виходить на новий етап розвитку, оскільки її актуальність зростає як ніколи раніше. Це спричинено насамперед тим, що за умов радикальної трансформації усіх сфер суспільного життя, у тому числі й сфери правової, стає вкрай необхідним сформувати і використовувати таку світоглядно-філософську парадигму, яка могла б послугувати надійним концептуальним фундаментом задля наукового обґрунтування і прогнозування правової практики у відповідній ділянці українського соціуму. З огляду на цілком виправдану відмову від соціально-філософської, так би мовити, «однопартійності» (тобто від неподільного панування у суспільствознавстві радянського періоду єдино «дозволеної» історико-матеріалістичної парадигми), у вітчизняній юридичній науці розгорнулись активні пошуки таких філософсько-правових засад, які були б адекватними реальним потребам і тенденціям розвитку правової системи України. Беззаперечними досягненнями у цій діяльності слід вважати, зокрема, досить активне використання українськими фахівцями певних здобутків західної філософії права, відповідної наукової спадщини «дореволюційних» вітчизняних учених, встановлення прямих контактів із фаховими міжнародними інституціями та зарубіжними авторитетами. Як наслідок, в Україні урізноманітнились, плюралізувались філософсько-правові погляди та концепції. З 2003 року друкується міжнародний часопис «Проблеми філософії права», який є органом, зокрема, Всеукраїнської асоціації філософії права і соціальної філософії — однієї з майже 50 національних секцій Міжнародної асоціації філософії права і соціальної філософії (IVR). Виконуються численні дисертаційні дослідження з філософсько-правової проблематики. У провідних юридичних ВНЗ викладається курс філософії права, забезпечений відповідними підручниками та посібниками. На базі НАВС систематично проводяться Всеукраїнські наукові конференції з філософсько-правової проблематики. Аналогічні заходи систематично відбуваються і в ЛНУ (з антропології права), а також в ОНЮА (з аксіології права, правової герменевтики).
Разом із тим у цьому загалом позитивному процесі можна констатувати, як видається, й певні недоліки. А саме:
 • іноді має місце некритичне запозичення деяких зарубіжних філософсько-правових підходів і концепцій та їх, так би мовити, «дзеркальне» перенесення у вітчизняну філософію права, їх механістичне застосування до вирішення проблем вітчизняного правового життя без урахування його історичної та сучасної специфіки;
 • при виконанні деяких дисертаційних досліджень з філософії права іноді спостерігається ігнорування її предметної специфіки, внаслідок чого вони подекуди не мають філософсько-правового характеру, а отже, досить штучно «приписуються» до спеціальності 12.00.12 − філософія права;
 • у вітчизняних філософсько-правових дослідженнях вкрай незначною є участь представників загальної філософії, через що низка правових аспектів соціальної філософії висвітлюється недостатньо і дещо однобічно.
Усунення означених недоліків у вітчизняній науці філософії права сприятиме оптимізації її розвитку, посиленню її впливу на інші галузі правознавства. Задля цього видається доцільним взяти до уваги такі положення:
– саме з огляду на величезне розмаїття, небувалу строкатість, «мозаїчність» існуючих нині у світі філософсько-правових концепцій, актуалізується − як ніколи раніше − необхідність їх класифікування на певні види, групи, напрями як за відомими («класичними») підставами, так і за додатковими, новітніми критеріями, підставами. Такі класифікації завжди полегшують інтерпретацію, оцінку й вивчення різноманітних концепцій;
– характеристику тієї чи іншої філософсько-правової позиції, «школи» навряд чи можна вважати достатньо грунтовною і повною, якщо не виявляти її конкретно-історичну соціальну (у найширшому сенсі) обумовленість її виникнення та поширення, а також її об’єктивну соціальну значимість для існування і розвитку відповідного суспільства чи його певних осередків у конкретній історичній ситуації. Теоретик не має права залишатися байдужим, морально нейтральним до реальних чи можливих наслідків імплементації певних концепцій у соціальну практику; спроба їх прогнозування − його прямий фаховий обов’язок;
– коли йдеться про зарубіжні філософсько-правові погляди, то недостатньо обмежуватись лише інформаційно-повідомницьким їх переказом, відтворенням (хоча останнє є, ясна річ, абсолютно необхідним кроком − однак кроком тільки-но першим). Не можна уникати їх соціально-сутнісної й наукознавчої оцінки, навіть якщо би вона «загрожувала» бути, так чи інакше, критичною. Та й, мабуть, не все, що культивується за кордоном в означеній сфері, слід вважати взірцевим − таким, що цілком заслуговує на беззаперечне сприйняття і перенесення на вітчизняну правознавчу «територію».
Що ж стосується методології правознавства, то її проблеми досліджуються вченими різних вітчизняних закладів (НАВС, ЛНУ, ОНЮА, КМА, НЮАУ, КНУ). У цій царині певними досягненнями можна вважати насамперед те, що в сучасних умовах українські юристи-науковці вже не обмежуються тільки-но однією (раніше навіть адміністративно насаджуваною) методологією досліджень, а вдаються до використання досить різноманітних дослідницьких підходів та методів. Отже, і методологія правознавства набуває справді плюралістичного характеру, що не може не позначатись позитивно на ефективізації правових досліджень. Зокрема, визначено основні тенденції та напрями трансформації методології вітчизняного правознавства, зумовлені важливими видозмінами її предмета (які, у свою чергу, є «реакцією» на нові запити, потреби сучасної соціальної практики в Україні).
Разом із тим й у методологічній ділянці юридичної науки можна констатувати певні вади. А саме:
• у виборі та застосуванні деяких дослідницьких методів і засобів подекуди має місце відхід від аксіоматичних постулатів наукового пізнання (насамперед таких, як обумовленість обраних методів дослідження його предметом; необхідність встановлення об’єктивної істини, вірогідність якої можна довести й перевірити, спираючись на соціальну практику як на її надійний об’єктивний критерій; виявлення соціальної сутності правових і державних явищ);
• хоча Академія правових наук України раніше вже двічі проводила наукові конференції, спеціально присвячені проблемам розвитку методології вітчизняного правознавства (1996 і 2002 р.р.), проте стан виконання їхніх рекомендацій, які публікувалися у «Віснику» цієї Академії, не підлягав систематичному моніторингу. Так чи інакше, назріла потреба здійснити цей моніторинг і знову провести такого роду конференцію, зважаючи, зокрема, на необхідність проаналізувати й узагальнити як досягнення, так і прорахунки у методологічних пошуках українських юристів-науковців;
• набула поширення така практика суто методологічних напрацювань, коли їх автори обмежуються описовою характеристикою лише самих дослідницьких підходів і методів, але при цьому не демонструють їхніх евристичних можливостей у процесі власних предметно-правових досліджень. (Так, навіть у вивченні правових систем дослідницький системний підхід нерідко не стільки реалізується, скільки лише задекларовується: їхні елементи аналізуються здебільше ізольовано);
• оскільки наукові праці вітчизняних фахівців вкрай рідко видаються мовами міжнародного наукового спілкування (зокрема англійською, російською), вони зазвичай залишаються поза увагою зарубіжних фахівців, а тому майже не впливають на європейське правознавство, не «вписуються» у міжнародний правознавчий простір. (Втім, це стосується й інших напрямів загальнотеоретичної юриспруденції).
    Усунення означених вад сприяло б ефективізації застосування методології вітчизняного правознавства.
 2.2. Перспективні напрями досліджень. Стосовно дослідження правової системи України вони зумовлюються, насамперед, тими проблемами, якими ускладнюється її ефективне функціонування. До них належать, зокрема: наявність певною мірою декларативних законодавчих актів, які майже не застосовуються, не реалізуються, оскільки не забезпечені необхідними юридичними гарантіями; суперечності та неузгодженості між деякими законодавчими й іншими нормативно-правовими актами; відсутність або недосконалість юридичних гарантій здійсненності деяких законодавчих актів; суперечливість окремих законодавчих актів (навіть кодифікованих) відповідним міжнародним стандартам; недостатній рівень правової свідомості, правової культури, особистої відповідальності державних службовців за виконання їхніх обов’язків. Пошукам шляхів і засобів усунення чи послаблення таких вад основних елементів правової системи України і покликані сприяти дослідження фахівців із загальної теорії держави і права.
    Отож основними напрямами цих досліджень мали би бути, насамперед, такі:
– виявлення та конкретизація соціальної обумовленості реального стану практики функціонування й розвитку правової системи України в цілому та кожного з її складових елементів;
– аналіз тенденцій модифікації формальних джерел позитивного права України, їх співвідношення та взаємодії;
– вплив всесвітніх і регіональних правових стандартів на функціонування та розвиток вітчизняної правової системи й її основних елементів;
– проблеми типологізації та напрями розвитку внутрішньодержавних правових систем за умов одночасно триваючих процесів а) збереження і захисту національно-культурної ідентичності правових систем, б) інтенсифікації їхніх міжетнічних і міждержавних взаємовпливів та в) сучасних глобалізаційних тенденцій;
– вивчення сучасних тенденцій у тлумаченні юридичних норм;
– виявлення й усунення (спираючись на системний підхід, методологію системного дослідження) структурно-функціональних вад, аномалій, неузгодженостей між окремими елементами правової системи;
– удосконалення методики виявлення соціальної ефективності функціонування кожного з основних правосистемних елементів та її застосування у відповідних соціально-правових дослідженнях;
– виявлення причин деформації правосвідомості державних службовців, інших видів суб’єктів та проектування дієвих засобів послаблення чи усунення таких причин;
– вивчення позитивного зарубіжного досвіду подолання тих чи інших дефектів національної правової системи та його і врахування у наукових рекомендаціях і пропозиціях;
– узагальнення сучасних інтерпретацій верховенства права та засад соціально-природного права, а також можливостей і шляхів їх імплементації у правову систему України;
– аналіз сучасних зарубіжних загальнотеоретичних концепцій і вчень про право, про правове регулювання суспільних відносин.
3. Правове забезпечення державного будівництва, розвитку політичної системи та місцевого самоврядування
3.1. Стан досліджень досліджень в Україні. З названого напряму найбільш вагомими здобутками загальнотеоретичного праводержавознавства слід вважати те, що вперше у вітчизняній юридичній науці було піддано ґрунтовному дослідженню проблематику правової та соціальної держави. Зокрема, у працях фахівців практично усіх провідних навчальних і наукових юридичних закладів були розроблені такі фундаментальні питання, як-от: дефініції понять правової держави і соціальної держави, суттєві ознаки й особливості останніх, принципи їх формування та діяльності, функції, напрями і, головне, шляхи формування правової і соціальної держави в Україні.
     З оновлених методологічних позицій опрацьовано проблеми демократії, взаємозв’язків держави і громадянського суспільства (ІППП, ОНЮА), форм державного правління, міждержавних стосунків, а також проблематику місцевого самоврядування. Загалом же дослідження за означеним напрямом дозволили зробити такі основні висновки ( викладені, зокрема, у ґрунтовній колективній праці «Влада в Україні: шляхи до ефективності».− К., 2010):
• Питання про владу залишається одним із найактуальніших і затребуваних як у суспільній науці, так і практиці. Проте і в ХХІ ст. сутність цього соціального явища ще осмислена доконечно. Нинішня ситуація у владі України робить очевидним фундаментальне призначення влади в реалізації об’єктивно необхідної функції — врегулювання відносин у суспільстві, без чого воно просто зруйнується під впливом його внутрішніх суперечностей.
• Положення про належність влади народу є засадничим для усіх можливих ідей та концепцій демократії, а остання завжди − більшою або меншою мірою − означає народовладдя, тобто визнання суверенітету народу та його вирішальну участь у політичному житті. Невідчужуваність народного суверенітету виключає розуміння установчої влади народу як лише одноразового акту, після якого він нібито втрачає свій суверенітет. Тому ніхто, у тому числі й держава, не може узурпувати народний суверенітет.
• Народ, реалізуючи своє невід’ємне право на власну державу, є її творцем та несе відповідальність за її розбудову і розвиток. Саме у цьому контексті держава розглядається як така організація влади, що покликана служити народу й суспільству.
     • У процесі історичного розвитку в демократії виокремились два блоки найважливіших проблем її сучасного розуміння та функціонування: а) конституційна держава та права людини і народу; б) форма держави. Конституційність означає, перш за все, узаконення організації та здійснення державної влади, а також її обмеження позитивним правом задля забезпечення автономності громадянського суспільства. Правовий характер демократичної держави відображається насамперед у тому, що вона заснована на суб’єктивних правах: праві народу бути єдиним джерелом державної влади та невідчужуваних правах і свободах людини й громадянина. Відповідно права людини та народний суверенітет виступають основними критеріями, що зумовлюють легітимність законодавчого процесу та якість законодавства у демократичній правовій державі.
• Демократія є основою соціальної держави і стає таким чином соціальною демократією, оскільки вона дає змогу вирішувати не лише політичні проблеми суспільства, а й питання соціальної та економічної рівності.
• Українське суспільство увійшло до нового конституційного порядку, не маючи чіткого усвідомлення щодо змістовного наповнення категорії «конституційний лад», яка законодавцем використана для характеристики принципу народовладдя. Водночас твердження про основоположний характер зазначеного принципу для сучасного демократичного ладу наближається до аксіоматичного. Адже саме народ розглядається як вихідний суб’єкт конституційного права, носій суверенних прав та всієї влади у державі, тоді як конституційний феномен влади українського народу лише набуває своїх чітких рис. Утім, сучасний етап розвитку українського суспільства, що надав поштовх до впровадження демократичних принципів народовладдя, не повинен створювати зайвих ілюзій щодо можливості їх безпосередньої реалізації, при цьому не позбавляючи народ права самостійно вирішувати власну долю у ситуації неможливості влади власноруч розв’язувати кризові стани у державі та суспільстві.
Що ж до оптимізації форми державного правління в Україні, то слід виходити з такого:
• Ефективність і стабільність парламентської республіки залежать від розвиненої партійної системи, авторитету політичних партій, від існуючої в державі виборчої системи; у парламентській формі правління важко забезпечити плідну роботу коаліційного уряду, а нестабільність коаліцій веде до частої зміни урядів і несталості політичної системи в цілому; для цієї форми правління характерною та парадоксальною є тенденція приниження ролі парламенту й навіть узурпація урядом законодавчої влади.
• У рамках президентської республіки не виключене протистояння законодавчої та виконавчої влад, особливо ж тоді, коли обраний народом президент представляє одну партію, а більшість депутатів парламенту належать до інших партій або їх блоків. Отож така форма правління, зважаючи на нинішні українські реалії, може стано