На початку року традиційно підводяться підсумки роботи правоохоронних органів за минулий період. І якщо у силових структурах звітують про покращення показників розкриття злочинів, то громадські організації б’ють на сполох, вкотре звертаючи увагу на те, якою ціною досягаються такі результати.

Олександра ТИМОЩУК

Страхи українців

Свої висновки правозахисники роблять не лише на підставі тривожних сигналів (рівня смертності громадян після «контакту» з правоохоронцями, звернень затриманих, підозрюваних та засуджених людей про факти катувань з боку силовиків і наявність випадків відбування покарань за чужі злочині), але й, посилаючись на результати соцопитувань. Так, за даними соціологічної групи «Рейтинг», в Україні 26% громадян вважають, що можуть бути засудженими за злочини, які не здійснювали. Такі результати були отримані у ході опитування “Правоохоронні органи України: довіра і оцінки населення, проблеми внутрішньої безпеки і готовність до співпраці”, проведеного з 16 по 24 грудня 2011 року в усіх регіонах України серед 1000 респондентів у віці 18 років і старше. Статистична погрішність складає від 1,4 до 3,1%.
«Те, що є така цифра в думках українців, це дуже тривожний показник, який може ґрунтуватися або на особистому досвіді громадян, або на чутках, або, зрештою, на даних засобів масової інформації. Але це сильно б’є по іміджу правоохоронних органів і по бажанню до них звертатися”, – вважає директор соцiологiчної групи «Рейтинг» Олексiй Антипович. У той же час керівник Інституту української політики Кость Бондаренко підкреслив, що цей соціологічний показник не можна ототожнювати з реальною ситуацією. “Наявність тієї або іншої фобії в суспільстві, того або іншого страху не є прямим свідченням того, що саме така кількість громадян засуджується за злочини, які вони не здійснювали. Жодним чином не можна сказати, що 26% невинуватих громадян сьогодні відсиджує за ґратами”, – додає він.
Але те, що такі випадки існують, мабуть, сьогодні дуже важко заперечувати. Чому ж вони трапляються, до того ж, виходячи з кількості подібних повідомлень у ЗМІ, доволі часто? Мабуть, тому що досі у наших правоохоронців визнання провини вважається «царицею доказів». Відтак замість пошуку об’єктивних доказів вчиненого злочину на етапі дізнання вони звертаються до “найпростішого”: вибиття свідчень з підозрюваного та обвинуваченого шляхом погроз, обману і тортур.

Засилля тортур

Не дивно, що в Україні після Росії – найбільший показник розкриття злочинів – 79%, коли в Західній Європі він наближається до 30%, а в США – коливається між 20% і 30 %. Така статистика засвідчує, що в наших в’язницях сидить велика кількість невинуватих людей, які часто не доживають до свого звільнення. А все це – через повну безкарність людей у погонах, які покращують показники розкриття злочинів за рахунок тортур. І таких прикладів з кожним роком стає все більше. Приміром, у 2011 ситуація із катуваннями та поганим поводженням в Україні серйозно загострилася порівняно з 2010 роком. Випадки брутального поводження із затриманими особами мають місце, незважаючи навіть на проголошену МВС політику «нульової терпимості» до порушень закону з боку правоохоронців та неодноразові масові акції протесту.
За даними соціологічних досліджень, на національному рівні (один з його елементів – опитування 3000 респондентів в Києві, Львові, Харкові, Полтаві та Криму), які були проведені за проектом Харківської правозахисної групи за підтримки Європейської комісії, оціночна кількість постраждалих від незаконного насильства в правоохоронних органах у 2010 році склала понад 790 тисяч (це означає, що кожні 40 секунд у міліції відбувався акт незаконного насильства) а в 2011 – 980 тисяч. Відомо, що позаминулого року в установах міліції загинула 51 людина ( в 2009 налічувалось 23 загиблих), а на кінець червня минулого – до публічної сфери потрапили відомості про 27 загиблих.
Навіть Генеральний прокурор України Віктор Пшонка на розширеному засідання колегії за підсумками роботи органів прокуратури України в І півріччі 2011 року визнав: «Надзвичайно гострою для України є проблема дотримання прав людини у кримінальному судочинстві. Непоодинокі факти катування і тортур на стадії дізнання та досудового слідства». З огляду на це стає зрозумілим, чому українці сумніваються у компетентності українських правоохоронців.

Оцінка народу

Більш того, за даними соцопитування Харківського інституту соціальних досліджень, проведеного з липня по вересень 2011 року, більшість опитаних (60, 7%) дотримуються думки, що від насильства в міліції не застрахований ніхто. І хоча порівняно з 2010 роком цей показник знизився на 5,4%, спостерігається істотне зростання за усіма категоріями потенційних жертв. Так, на 7,7% більше респондентів вважають, що незаконного насильства варто побоюватися будь-якій людині, що скоїла злочин. Ще 7% додалося до тих, хто вважає потенційною жертвою осіб, що ображають міліціонерів або просто бідних людей. На 6,4% стало більше респондентів, які вважають, що насильство з боку правоохоронців може торкнутися будь-якого підозрюваного. Таким чином, небезпека стати жертвою незаконного насильства в міліції залишається найбільш високою для тих, хто, так чи інакше, виявився у сфері її уваги.
Тому не дивно, що, за результатами опитування соціологічної групи «Рейтинг», саме міліціонери мають найменший показник довіри населення України – всього лише 10%. Найбільше отримала Служба безпеки України: 16% респондентів вважають, що вона повністю заслуговує довіри, 25% – не зовсім заслуговує і 26% – зовсім не заслуговує. Близько 12% опитаних вважають, що повністю заслуговує довіри прокуратура.
Слідом за міліцією найбільшу неповагу українці висловили до судової системи. Тільки 8% респондентів зазначили, що суди повністю заслуговують довіри, 34% – не зовсім заслуговують і 43% громадян відповіли, що суди зовсім не заслуговують довіри. Що не дивно, адже кількість виправдовувальних вироків, прийнятих українськими суддями, становить лише 0,2%. Навіть у 1937 році суди «трійки» виправдовували 10% звинувачених. Відтак можна сміливо свтерджувати, що ситуація із порушенням прав людини та громадянина правоохоронними та судовими органами в Україні продовжує залишатися вкрай критичною. Тому їм доведеться ще досить довго працювати над тим, щоб заслужити повагу власного народу.

Коментар

Євгена Захарова: співголова Харківської правозахисної групи.

Якщо людина вже загинула в установах міліції, обов’язково треба провести судмедекспертизу до поховання, яка б засвідчила справжню причину смерті. Якщо вона була пов’язана з незаконним насильством, є всі підстави порушувати кримінальну справу. У випадку, коли людину вже поховали, необхідно вимагати ексгумації трупа і судмедекспертизи. Якщо вона жива і є жертвою катувань правоохоронців, їй не треба мовчати, а слід одразу ж пройти обстеження лікаря із фіксацію пошкоджень у акті судмедекспертизи. Після чого необхідно подавати відповідну заяву до прокуратури про порушення кримінальної справи і домагатися проведення розслідування. Відмову прокуратури у порушенні кримінальної справи можна оскаржувати в суді. Проте не факт, що національні суди підуть назустріч потерпілій особі. Однак пройти цей шлях потрібно до кінця, адже потім Європейський суд з прав людини може прийняти рішення на користь жертви катування «у зв’язку з відсутністю об’єктивного розслідування». Подібна позиція Європейського суду створює певний тиск на державу, адже міліція порушує один із постулатів Конституції України і міжнародного права – права не свідчити проти себе.
Але ситуація все ж не настільки безнадійна. Десятки і навіть сотні працівників міліції вже покарані за порушення прав людини – за справами, порушеними у 2006 – 2007 роках. Розслідування – від порушення справи до вироку – займає близько двох років. Порушення, скоєні у 2009 – 2010 роках, зараз продовжують розслідуватися.

Лiдiї Тополевської: президент Центру правових та полiтичних дослiджень “СIМ”.

Найчастiше жертвою мiлiцейського насилля стають тi, кого вже ранiше затримували за дрiбнi порушення, хулiганство. На другому мiсцi в цьому “рейтингу” дуже часто опиняються заробiтчани. Людина, повертаючись додому, дорогою може трохи випити, розслабитися, а отже, є привiд її затримати, тим паче – додому вона їде з грiшми. I коли її забирають у райвiддiл, там починають вибивати тi грошi. Ще одна категорiя тих, хто стає жертвою правоохоронцiв, – бiднi люди, котрi юридично неграмотнi, не можуть за себе постояти, бояться й готовi виконувати все, що забажає особа у формi. Сюди ж належать i безпритульнi, i роми.
Якщо поглянути на проблему в гендерному розрiзi, то для нашої мiлiцiї нiчого святого не iснує. Насильства – подекуди й надзвичайно жорстокого – зазнають i жiнки. У першi хвилини затримання людини найбiльше порушень iз боку працiвникiв мiлiцiї: з них нiхто себе не називає або ж робить це нерозбiрливо; не показує документiв, не пояснює, чому особу затримали. Часто без жодних на те пiдстав затримують на 15 – 30 дiб i роблять усе, що завгодно.
Жахливість ситуацiї полягає у тому, що коли ви переступаєте порiг райвiддiлу, немає гарантiї, що ви звiдти вийдете в тому станi, в якому туди увiйшли. Ще гiрша ситуацiя у СIЗО i тюрмах. Якщо людина, яку побили в райвiддiлi, має змогу звернутися до медикiв, зняти побої, написати заяву i звернутися до суду, то в таких закладах, як тюрми i колонiї, ув’язненим зробити це взагалi неможливо.

Теги: