Варіанти обмеження виборчого права

Ця істина не така вже й несподівана, але її варто повторювати, оглядаючи помилки людського вибору владної верхівки, яка призвела до поляризації суспільства на заможних і знедолених, прискорила зубожіння тих, у кого виявилося менше привілеїв. За своєю природою всі люди наділені невід’ємним правом на життя, волю і прагнення до добробуту. Для досягнення цієї мети народ має вибрати собі правителів, які здатні вишукати такі форми правління, які б найбільш сприяли його безпеці й щастю. Однак у масивній бюрократичній державі, де виборець є пасивним споживачем, навряд чи можна розраховувати на справедливу систему врядування.

Сьогодні через недолугість виборчого законодавства, політичну незрілість людей, корупційні виборчі технології, підкуп виборців, підкорення правоохоронних та судових органів, фальсифікацію результатів волевиявлення громадян, а також з допомогою обіцянок забезпечити виборців абстрактним, ледь помітним на обрії добротним життям, впливовому кандидату в депутати легко прийти до влади. Слід відзначити, що ця формула так глибоко в’їлася в структуру нашого суспільства і нашого життя, що ми стали сприймати її як щось цілком природне. Звичайно, для тих, хто намагається звільнитися від звичних форм правління і поставити нових вартових на сторожі своєї майбутньої безпеки, запроваджуються кримінальне переслідування, політичні репресії, створюється поживне підгрунтя для різноманітних зловживань, у тому числі – недопущення до участі у виборах певних кандидатів. Не прагнучи спростовувати усі наведені нами варіанти обмеження виборчого права, зупинимося на репресивному ставленні до осіб, які виявили бажання балотуватися в народні депутати.

Доктринальні позиції

Важливе значення в цьому плані мають питання висування та реєстрації кандидатів у народні депутати, які засуджені українськими судами. Для більшого розуміння цієї проблеми звернімося до статті 9 Закону України «Про вибори народних депутатів України» та до аналогічних положень чинної Конституції України. Класична схема згаданої статті заперечує висувати кандидатом й обирати депутатом громадянина, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо вона не погашена і не знята у встановленому законом порядку. Це безпрограшно надає ЦВК можливості не допускати згадану категорію осіб до виборів. Разом з тим, такий порядок, з його принципово важливими питаннями, не зовсім кореспондується з Основним Законом, в якому відсутні засади обмеження у реєстрації кандидатів в депутати, що мають непогашену судимість, а засудження вважається лише причиною у відмові стати членом парламенту.

Отже, досить складні взаємозв’язки між законом і формуванням інститутів народовладдя дають право прихильникам зазначеної виборчої конструкції обстоювати свою точку зору, відповідно до якої засуджений може брати участь у виборчому процесі, оскільки в основному законодавчому акті не закріплено його обмеження в праві на реєстрацію кандидатом у депутати. Відтак поширене ставлення до Конституції, до законів як до інструменту, який може бути використано для досягнення своїх політичних цілей, дає підстави українському політикуму нав’язувати суспільству свої шляхи вирішення цієї проблеми. На прикладі згаданої вище ситуації можна проілюструвати декілька доктринальних позицій, висловлених певними органами влади та фахівцями в галузі виборчого права щодо балотування в депутати особам з непогашеною і незнятою судимістю.

Так, екс- голова ЦВК Я. Давидович у своєму інтерв’ю одній із впливових газет сказав: «Засуджені з непогашеною судимістю не можуть бути зареєстровані як кандидати в народні депутати, бо відсутня сама логіка обирати депутата, свідомо знаючи, що він не може ним бути». На підтвердження цього можна привести думку голови ЦВК В. Шаповала, який вважає, «що для того, щоб стати депутатом, слід спочатку набути статус кандидата, а для того, щоб бути обраним, треба балотуватися, не можна розривати дві стадії». Водночас, він не заперечував присутність прогалин та неузгодженості у чинному виборчому законодавстві, які гальмують засоби його практичного впровадження, не завжди дозволяють тріумфувати засадам виборчого права.

Неузгодженість правових норм

Незважаючи на наявність загальновизнаних критеріїв щодо змісту, засобів та меж проведення виборів в умовах конституційної бази, все частіше лунають голоси, особливо в опозиційних колах, щодо безпідставної відмови засудженим політичним опонентам у реєстрації на парламентських виборах. Внутрішня логіка подібного судження вочевидь зумовлена тим, що адекватність покарання ступеню тяжкості злочину випливає з принципу правової держави, із суті конституційних прав і свобод людини та громадянина, зокрема права на свободу, які не можуть бути обмеженими, крім випадків, передбачених Конституцією України. Не менш суб’єктивні й інші припущення. В їх основу вписується наступне: за принципом презумпції невинуватості особа до винесення обвинувального вироку і набрання ним законної сили визнається такою, що не має судимості, значить, завжди існує вірогідність того, що впродовж виборчого процесу можливе скасування судових рішень із закриттям справи за відсутністю події чи складу злочину. Крім того, засуджені можуть звільнитися за діяння, яке було декриміналізоване, або вважатися несудимими за спливом певного часу чи внаслідок зняття судимості тощо.

Ймовірно, підґрунтям для такого розуміння став й висновок Конституційного Суду України, за змістом якого не обмежується обрання народним депутатом громадянина України, щодо якого порушено кримінальну справу, пред’явлено обвинувачення у вчиненні злочину, затримано чи заарештовано. На цьому тлі можна вбачати не тільки політичне протистояння, а й відсутність у окремих політиків і людей, які полюбляють коментувати будь-що, чіткого уявлення про сфери формування інституту волевиявлення. Правда, цьому сприяє не тільки неузгодженість правових норм у виборчому законодавстві, а й відсутність чіткої термінологічної єдності, зрозумілості, що призводить до неоднозначного тлумачення їх положень. Зокрема, ч. 4 ст. 9 Закону «Про вибори народних депутатів України» вказує на те, що громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, і якщо ця судимість не погашена і не знята, не може бути висунутий кандидатом і обраний депутатом. У той же час в п.6 ст. 60 цього Закону йдеться про те, що ЦВК відмовляє в реєстрації кандидата в депутати у разі набрання щодо нього законної сили обвинувальним вироком за вчинення умисного злочину.

Марнота надій

Аналізуючи ці дві норми, які діють одночасно, не можна не помітити неузгодженість механізму їх забезпечення. Так, у першому випадку підставою для відмови громадянину балотуватися на вибори є судимість, у другому – лише наявність обвинувального вироку без згадування такої. На перший погляд, зміст цих двох положень має дещо ідентичний правовий наслідок, оскільки дія обвинувального вироку, який набрав законної сили, закінчується погашенням або зняттям судимості. Водночас термін «має судимість» і термін « наявність обвинувального вироку» несе дещо різне правове навантаження. Це пов’язано з тим, що в кримінальному законі існує поняття «обвинувальний вирок без призначення покарання» і вирок «з повним звільненням від відбування покарання». У цьому разі особа, яка звільнена від покарання, визнається такою, що не має судимості. Відтак, за логікою змісту, викладеного в п.6 ст. 60 згаданого закону, можне статися таке, що людину, яка набула правового статусу несудимого, але має обвинувальний вирок, можна запросто залишити на задвірках виборчого процесу.

 Отже, наведеного досить, щоб зрозуміти: недостатньо чітка визначеність місця інституту судимості не сприяє успішному виконанню завдань виборчого права. Не дивно, що подібна законодавча побудова дає можливість сучасним політикам, які ратують за допущення до виборів засуджених осіб, робити основний акцент на абстрактний і непередбачуваний кримінальним законом порядок припинення стану судимості як основний аргумент встановлення справедливого обмеження осіб у виборчих перегонах.

Тут доречно нагадати, що КК визнає автоматичне погашення судимості, яке настає після відбуття покарання, виходячи з його остаточної міри, визначеної вироком суду і дострокове зняття судимості, що застосовується судом лише до осіб, які відбули покарання у вигляді позбавлення волі, а не якесь інше, за умови, що вони довели своє виправлення. Якщо особі було призначене додаткове покарання, то це питання не можна розглядати до відбуття цих додаткових покарань.

Хотілося би застерегти тих, хто заздалегідь орієнтований на допомогу Європейського суду з прав людини, в марноті надій на справедливе вирішення їх клопотань. Згаданий високий судовий орган не уповноважений скасовувати вироки національних судів, закривати кримінальні справи або автоматично звільняти осіб від покарання. Лише вища судова інстанція держави у разі визнання Європейським судом порушень прав особи на справедливий суд може скасувати вирок і направити справу на новий розгляд з урахування наданих ним висновків.

Політичні незручності

Наступне. Чимало галасу в суспільстві наробили рішення адміністративних судів, які підтвердили законність відмови ЦВК у реєстрації кандидатів у депутати за наявністю у них судимостей. З цього приводу існує думка, що судді у разі неузгодженості виборчого закону, який підлягав застосуванню при розгляді справ цієї категорії, повинні були б скористатися нормами Конституції як нормами прямої дії, а не положеннями згаданого закону. Можливо, ця позиції й мала б право на існування, якби не побудова п. 20 ст. 92 Конституції України, за змістом якого порядок проведення виборів і референдумів визначається виключно законами України. Це пов’язано з тим, що при всій важливості Основного Закону він не вичерпує всю систему конституційного законодавства. А тому ця система включає законодавчі акти, які головним чином призначаються для поглибленого регулювання найважливіших суттєво значущих суспільних відносин, які в той же час є предметом регулювання Конституції, але у більш загальному аспекті . В її основу якраз і покладені закони про обрання народних депутатів, Президента України, про громадянство, інші правові акти, якими регулюються, насамперед, відносини влади і народовладдя.

Отже, можна стверджувати, що навіть за наявністю суперечності нормативно-правових джерел, у держави є достатньо арсеналу для врегулювання основних процедур виборчого процесу. У такому разі незрозумілим залишається питання: навіщо політичним партіям висувати кандидатів у депутати осіб, які відбувають покарання в місцях позбавлення волі, знаючи заздалегідь, що їх не зареєструють. Складається враження, що внутрішня логіка даного політичного реверсу потрібна хіба що до інспірування некерованих політичних процесів у країні, нав’язування суспільству ідеї української опричнини. У цьому контексті не можна не пошкодувати про те, що адміністративні суди при розгляді позовних заяв на предмет відмови ЦВК у реєстрації кандидатів у депутати, щодо яких вирок набрав чинності, не зупинили розгляд цих справ і не звернулися з вмотивованою ухвалою до Верховного Суду України, який вправі порушити перед єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні питання про відповідність Конституції закону, який підлягав застосуванню. Тільки Конституційний Суд України міг дати чітку відповідь, якою нормою слід користуватися при вирішенні конкретної справи. На жаль, цього не було зроблено. Задля справедливості слід відзначити, що і ЦВК не поспішила усунути цю прикру прогалину. Неймовірно, але очевидно, що такі «здобутки» двох державних структур на виборчій ниві адміністративного ефекту дали небагато, оскільки не спромоглися окреслити чіткі правові межі застосування виборчого законодавства, зате політичні незручності очевидні.