РОЗ’ЯСНЕННЯ ВССУ ТА ЗАКОНОДАВСТВО 

Зазвичай, винесення рішення, що суперечить роз’ясненням судів вищих інстанцій, має наслідки, які можна описати  словами одного з героїв трагікомедії Е. Рязанова «Гараж»: «В нашем кооперативе не соглашаться с правлением все равно что против ветра… плевать».

Але, як пам’ятає той, хто дивився цей фільм, правління гаражно-будівельного кооперативу «Фауна» якраз і приймало рішення, законність частини з яких і викликала сумніви.

 Визнання дійсним договору

Приблизно під таким самим питанням на мою думку перебувають і роз’яснення в одному з останніх абзаців п.2 витягу з узагальнення ВССУ «Про практику застосування судами законодавства під час розгляду цивільних справ про захист права власності та інших речових прав», надісланого у ніжчестоящі суди листом №24-150/0/4-13 від 28.01.2013 р. (ознайомитися з цим документом можна також і на сайті ВССУ):

«Нерідко суди визнають дійсними договори купівлі-продажу та право власності на автомобілі на підставі виданих їх власниками довіреностей іншим особам з правом користування та повного розпорядження автомобілем або на підставі розписок про отримання власником грошової суми за проданий автомобіль. При цьому суди залишають поза увагою вимоги пункту 3 частини першої статті 208 ЦК щодо необхідності вчинення правочинів між фізичними особами у письмовій формі на суму, що перевищує у 20 і більше разів розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян, постанову Кабінету Міністрів України від 07 вересня 1998 року № 1388 «Про затвердження Порядку державної реєстрації (перереєстрації), зняття з обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів, мотоколясок, інших прирівняних до них транспортних засобів та мопедів», яка також передбачає письмову форму договору купівлі-продажу автомобілів. А відповідно до пункту 4 зазначеної постанови перед відчуженням транспортний засіб повинен бути знятий з обліку в підрозділі ДАІ. Крім того, судами не перевіряється і не враховується та обставина, що в деяких випадках такі угоди укладаються з метою уникнення відповідальності за кредитними та іншими борговими зобов’язаннями. Не враховують суди і те, що на підставі частини другої статті 220 ЦК не може бути визнано дійсним договір купівлі-продажу автомобіля, оскільки відповідно до закону він не підлягає обов’язковому нотаріальному посвідченню».

Одразу зазначу, що в частині неправомірності визнання дійсним договору купівлі-продажу автомобілю на підставі ст.220 ЦК України цілком згоден, бо він насправді не потребує нотаріального посвідчення. Але чому в узагальненні ВССУ нічого не написано про ст.218 ч.2 ЦК України, яка передбачає визнання дійсним договору, що повинен бути укладеним у простій письмовій формі? Тобто у тій самій формі, що й договір купівлі-продажу автомобілю.

Може тому, що визнавати договір-купівлі-продажу автомобілю дійсним, навіть якщо він укладений в усній формі, немає жодної потреби?

Адже відповідно до ст.218 ч.1 ЦК України недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом. Однак особисто мені не відомий закон, який передбачає такі наслідки для усних договорів купівлі-продажу автомобілів.

 Визнання права власності

Не стає на заваді задоволення позовів про визнання права власності на автомобіль і згаданий в узагальнені пункт 4 постанови КМУ №1388. Хоча б тому, що такого пункту у цій постанові не існує і ніколи не існувало. Немає посилання на необхідність зняття автомобілю з реєстрації перед його відчуженням навіть і у п.4 затвердженого цією постановою Порядку державної реєстрації (перереєстрації), зняття з обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів, мотоколясок, інших прирівняних до них транспортних засобів та мопедів (далі Порядок).

Ця вимога була передбачена в абз.11 п.8 Порядку до внесення в нього змін постановою КМУ №600 від 27.06.2012 р. (ці зміни не мають суттєвого значення, бо спори про право власності виникають щодо автомобілів, придбаних до набрання чинності вказаними змінами).   

Звичайно, головна проблема не у посиланні на неіснуючий пункт не зовсім того нормативно–правого акту (все ж таки постанова і затверджений ним Порядок дещо різні речі). Проблема у відсутності відповіді у роз’ясненнях ВССУ на запитання – які наслідки порушення приписів Порядку для дійсності правочинів щодо купівлі-продажу автомобілів і визнання права власності на них?

Щодо дійсності правочину можна подивитися ст.203 ч.1 ЦК України, згідно з якою  зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства (як на мене, зняття чи незняття з реєстрації не є змістом правочину чи частиною змісту, але у темряві зі спини за буханець хліба… хай буде і так).

Виникнення ж права власності безпосередньо регулюють всього дві норми:

ст.655 ЦК України, згідно з якою за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов’язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов’язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму;

ст.334 ч.1 ЦК України, відповідно до якої право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом.

Таким чином, для визнання права власності на автомобіль достатньо довести факт сплати грошей покупцем  і передачі автомобілю продавцем. Всі ж наявні у ЦК застереження щодо моменту виникнення права власності в інших випадках стосуються тільки договорів, що потребують нотаріального посвідчення та об’єктів нерухомості (наприклад, ст.182 ЦК України, однак автомобілі згідно ст.181 ч.2 ЦК України є речами рухомими і до нерухомості поки не віднесені). Не регулює питання виникнення права власності на автомобіль і Порядок (докладніше нижче). 

 Адміністративно-правові  відносини

Єдина норма, яка на перший погляд кореспондується з Порядком, ст.640 ч.2 ЦК України, яка передбачає, що якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.

Щоправда, з цього випливає, що визнання права власності неможливе, оскільки внаслідок не вчинення певної дії (а саме зняття з реєстрації) договір купівлі-продажу, як підстава виникнення права власності, є не недійсним, а не укладеним, але це все одно не має значення бо…

Бо ст.640 ч.2 ЦК України прямо вказує, що така дія повинна бути передбачена цивільним законодавством.

 При цьому під цивільним законодавством розуміється система нормативних актів, які містять цивільно-правові норми. У свою чергу ці норми регулюють цивільно-правові відносини, тобто майнові та особисті немайнові відносини, врегульовані нормами сучасного цивільного права між майнова відокремленими, юридично рівними учасниками, що є носіями суб’єктивних цивільних прав та обов’язків… («Цивільне право» Т.1 стор 31, 78 під редакцією О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової, К. «Юрінком Прес», 2002 р.). 

У той же час адміністративно-правова норма, як елемент адміністративного законодавства  — це обов’язкове правило поведінки, яке встановлене і охороняється державою, метою якого є регулювання суспільних відносин, що виникають, змінюються і припиняються у сфері державного управління тобто адміністративно-правових відносин).

Адміністративно-правові ж відносини завжди мають державно-владний характер, тобто один із суб’єктів завжди наділений державою владними повноваженнями щодо інших учасників адміністративно-правових відносин. Ці відносини характеризуються такими особливостями:

 виникають тільки в результаті державно-управлінської (владної) діяльності;

в них обов’язково бере участь виконавчо-розпорядчий орган держави;

завжди є наслідком свідомої, цілеспрямованої, вольової діяльності від імені держави («Адміністративне право України», підручник під редакцією Колпакова В.К., К. «Юрінком Прес», 1999 р.).

 «Кредитна» постанова

Однак сам Порядок, виходячи з наведених понять, відноситься до актів адміністративного, а не цивільного законодавства, що вбачається і з його п.3 – «державна реєстрація транспортних засобів проводиться підрозділами Державтоінспекції з метою здійснення контролю за відповідністю конструкції та технічного стану транспортних засобів установленим вимогам стандартів, правил і нормативів, дотриманням законодавства, що визначає порядок сплати податків і зборів (обов’язкових платежів), використанням транспортних засобів в умовах воєнного і надзвичайного стану, а також для ведення їх обліку та запобіганню вчиненню щодо них протиправних дій. Державний облік зареєстрованих транспортних засобів передбачає реєстрацію, накопичення, узагальнення, зберігання і передачу інформації про такі засоби та відомостей про їх власників, які вносяться до Єдиного державного реєстру Державтоінспекції».

Тобто питання права власності на транспортні засоби, зокрема реєстрація такого права, не є метою Порядку і предметом його регулювання, що додатково підтверджує відсутність в ньому норм, які регулюють цивільно-правові відносини.

А звідси і висновок, що не зняття автомобілю з реєстрації є порушенням законодавства, яке все одно не тягне за собою визнання договору купівлі-продажу автомобілю не укладеним. До речі, як не впливає це і на дійсність такого договору відповідно до ст.203 ч.1 ЦК України, в якій мова йде знову ж таки про ЦК України та інші акти цивільного законодавства, а не законодавства взагалі.

Вважаю, що розгадка такого «непорозуміння» між наведеним роз’ясненням ВССУ і цивільним законодавством криється у передостанньому реченні абзацу: «Крім того, судами не перевіряється і не враховується та обставина, що в деяких випадках такі угоди укладаються з метою уникнення відповідальності за кредитними та іншими борговими зобов’язаннями».

Цілком зрозуміло, що взяті у кредит авто знаходяться у заставі, тому писати про неможливість визнання права власності у разі їх продажу без згоди банку сенсу не має. Інша справа, коли продається авто, що не є предметом застави, і за рахунок якого банк може отримати якісь кошти. До аналізованих достатньо було просто подивитися на дату видачі довіреності (як зазвичай і оформлювали продаж авто) і на дату укладення кредитного договору, щоб довести відсутність наміру ухилення від сплати кредиту чи запідозрити в цьому позивача з відповідачем. Наразі ж немає жодної впевненості, що навіть видача довіреності за півтора роки до укладання кредитного договору зможе впевнити суд вищої інстанції у намірах просто продати автомобіль без зайвих витрат на забарі в органах МРЕВ.

Ми ж пам’ятаємо, що згідно роз’яснень «кредитної» постанови того ж таки ВССУ від 30.01.2012 р. будь-який позичальник тільки на підставі «плаваючого» характеру іноземних валют міг передбачити збільшення їх курсу не на 10-20 коп. чи навіть на 10-20%, а на 200% (зауважимо, що ні НБУ, ні Мінфін, ні КМУ цього не змогли, а от звичайний позичальник міг).

То що заважає українським судам, озброєним уявленням про громадян України, як про економічних уберменшів, за аналогією вважати – продаючи автомобіль за довіреністю у 2007 році, громадянин з легкістю міг передбачити, що внаслідок світової кризи він не зможе повернути кредит у 2009 році, а тому вже за два роки здійснив дії по відчуженню майна, на яке може бути звернуте стягнення?

Суддя Лисичанського міського суду                    Віталій Фастовець