20 листопада 2013 р. у господарському суді Києва відбулася прем’єра чергової серії багатолітньої судової епопеї про те, як пошили в дурні «Райффайзен Банк Аваль». Ця історія заслуговує на те, аби стати найцікавішою главою майбутнього підручника під назвою «Як не треба робити фінансовий бізнес в Україні», котрий має стати настільною книгою кожного інвестора. Легше всього було би в даній ситуації нарікати на те, що у нас погані суди, проте легше від цього не стане. Судова гілка влади не може бути кращою за саму владу, а влада у свою чергу не може бути кращою за суспільство, продуктом діяльності якого вона є. «Що у котлі – те й у черпаку» – правильно казав колишній головний суддя України Василь Онопенко. Те, що фінансовий бізнес в Україні – справа ризикована, ніколи ні для кого секретом не було. І тим, хто все ж таки наважився ним займатися, слід розуміти, що у бій треба йти не з підставленими щоками, а з поставленими у бойову позицію кулаками.

Розвідка доповіла неточно

 У липні далекого 2004 року «Райффайзен» надав відкритому акціонерному товариству «Агроекспорт» кредит у сумі 13 млн доларів США, взявши в заставу низку об’єктів сільськогосподарського призначення, розташованих у Миколаївській області. П’ятьом із них судилося стати предметом численних судових процесів: це – зерновий перевантажувальний комплекс, комбікормовий завод і три елеватори.

Банк уклав договір не з бухти-барахти, оскільки за два роки до того надав товариству набагато менший кредит у сумі 1,5 млн доларів, і протягом цього часу позичальник зарекомендував себе порядним клієнтом. Проте не минуло й двох літ, як у березні 2006 р. постановою господарського суду Миколаївської області ВАТ «Агроекспорт» визнано банкрутом і призначено ліквідаційну процедуру.

Судячи з усього, банкрутство було штучним, оскільки ніяких об’єктивних причин для цього не було: аграрний сектор, правда, в ту епоху ще не набрав нинішніх обсягів і значно поступався металургії, але при цьому й не деградував, як, скажімо, легка промисловість.

Економісти «Райффайзену» уважно вивчали фінансову діяльність підприємств і в них не виникло сумнівів у тому, що  виробництво перспективне і співробітництво з таким клієнтом вигідне. Але серед впливових співробітників корпорації позичальника уже зрів план, як залишити кредитора з носом, а сищики банківської служби безпеки не змогли розгледіли змову. Або розгледіли, та не зуміли переконати в цьому шефів.

Після оголошення банкрутства несподівано з’ясувалося, що на майно «Агроекспорту» претендує ще низка кредиторів у вигляді маловідомих фірм з абревіатурою ТОВ, котрі свого часу позичили агроекспортеру десятки мільйонів гривень. Втім, згідно із Законом України «Про іпотеку» заставна нерухомість за певних умов може бути передана в наступну іпотеку, а відтак арбітражному ліквідатору, призначеному згідно з вимогами іншого Закону – «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», було над чим поламати голову, перед тим як визначити, хто з іпотекодержателів має вищий, а хто нижчий пріоритет.

Проте організатори оборудки заздалегідь готувалися до махінації, застосувавши таку схему: знайшли людей, котрі від імені «Агроекспорту» з одним таким ТОВ уклали незаконну мирову угоду, згідно з якою елеватори переходили у власність кредитора. А господарський суд Миколаївської області своєю ухвалою від 25.12.2006 р. незаконно її затвердив.

Ця ухвала, звичайно, була скасована вищими інстанціями, але спритники отримали певну фору у часі, котра дозволила їм перехопити стратегічну ініціативу і на крок випереджати «Райффайзен». За короткий проміжок часу від її постановлення до скасування фірма-набувач встигла оголосити себе банкрутом, укласти аналогічну мирову угоду зі своїм нібито кредитором і затвердити її рішенням якогось неперебірливого харчами третейського суду.

Згодом це було поставлено на конвеєр: простежується довгий ланцюг лопаючих ТОВ, кожне з яких банкрутувало, але встигало передати майно наступній мильній бульбашці ще до того, як господарський суд визнавав недійсним рішення чергового третейського суду.

 Як стати добросовісним набувачем

 Чехарда припинилася, коли передостання з них змогла зробити неймовірне, що ніяк не вдавалося попередницям: зафіксувала своє право на об’єкти у двох районних Бюро технічної інвентаризації Миколаївської області. Тож наступний «квач» міг з повним правом позиціонувати себе добросовісним набувачем. Ця «почесна» роль дісталася товариству з обмеженою відповідальністю «Юкрейн Бізнес Солюшнз» (ЮБС).

Цього ніяк не повинно було статися, якщо суворо дотримуватися Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень». І як воно сталося – лише Господь святий знає. Ми можемо лише припускати. І поки слідство нікому не пред’явило обвинувачення в підробці документів чи у службовому підробленні, будемо вважати, що це зробила нечиста сила. На неї принаймні презумпція невинуватості не поширюється.

Зате «Юкрейн Бізнес Солюшнз» у цій ситуації мало усі підстави вважати себе білим ангелом. Бо рішенням від 9.06.2011р. господарський суд Миколаївської області, визнаючи, що попередня фірма на мала права відчужувати йому п’ять наших об’єктів, разом з тим визнав, що ЮБС повністю підпадає під параметри добросовісного набувача, викладені у Цивільному кодексі України, оскільки він не знав і не міг знати, що фактично купує крадене. Це рішення у листопаді того ж року «благословив» Вищий господарський суд України.

Що міг зробити «Райффайзен», аби відвернути халепу? Як мінімум – виставити біля кожного БТІ цілодобовий пост спостереження і цікавитися тим, чи не з їхніми елеваторами пов’язаний візит кожного відвідувача. Не шкодуючи при цьому пляшки для інспектора, якщо він чоловік, або шоколадки, якщо жінка. А у випадку чого кричати «Калавур! Грабують!», викликати міліцію і в усі дзвони бити на сполох. Якщо моя пропозиція видасться смішною дурницею, придумайте щось розумніше, але погодьтесь, що ситуацію не можна було пускати на самоплив.

На цю тему є хороше єврейське побажання: «Будь таким розумним до, як моя дружина потім». Якби «Райффайзен» знав, як воно обернеться, то неодмінно щось би придумав. Але тоді, у 2007-му, коли тільки запахло смаженим, він зробив найрозумніше, що видавалося в епоху дикого рейдерства: виставив біля спірних об’єктів цілодобові пости фізичної охорони, уклавши для цього договір з охоронною фірмою «Євросервіс».

На цьому він і попався.

Принцип змагальності доведений до абсурду

Той факт, що ЮБС таким ось хитрим способом заволодів елеваторами, особливою трагедію для «Райффайзена» бути не могло, оскільки ніхто не скасовував ст. 23 Закону України «Про іпотеку», яка гласить, що у разі переходу права  власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої  особи, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку,  якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою.

Людською мовою кажучи, навіть якщо ЮБС не знало, що на придбаному майні висить борг, воно все одно має або платити цей борг, або віддавати ці за борги елеватори. Звичайно, для банка це означало б додаткова морока і додаткові витрати на послуги юристів, проте все ж краще, аніж повний нуль. Але махінатори провернули таку комбінацію, яка виставила знану фінансову установу на посміховисько всьому світові.

Наприкінці 2011 року ТОВ «Юкрейн Бізнес Солюшнз» звернулося до господарського суду Києва з позовом до публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» про стягнення з нього 111 млн грн  неотриманої вигоди, яка зірвалася за таких обставин.

ЮБС нібито уклав з таким собі ТОВ «Дубль А» договір про зберігання 117 тис. т зерна протягом двох років. Але охорона «Євросервісу», діючи за вказівкою «Райффайзена», два роки пропускала вантажівки із зерном, про що у письмовій формі були складені відповідні акти, які потім стали доказами в суді. Фантастична сума набралася виходячи з наступних тарифів, передбачених умовами договору: 13 грн – розвантаження однієї тони, 21 грн. в місяць – її зберігання, ще 42 грн – відвантаження. Коли помножити гривні на тонни і місяці, якраз і вийде сотня мільйонів.

Ці розрахунки, теж у письмовому вигляді, були надана суду як доказ, і він, хоч не з першого разу і не в повному обсязі, позов задовольнив. 13 квітня 2013 р. Вищий господарський суд України залишив у силі рішення, згідно з яким банк мусив заплатити ТОВ 55 млн грн.

Даний процес може служити яскравою ілюстрацією доведеного до абсурду принципу змагальності сторін, коли роботою суду є не встановлення істини у справі, а оцінка доказів, наданих сторонами. Це наприклад, якщо одна сторона буде криком кричати, що сонце сходить на сході, а інша сторона надасть довідку сільради, що на заході, то існує висока ймовірність того, що суд прийме рішення, яке грунтується на висновках, що витікають із дослідження завіреного підписом і печаткою документа, котрий, на відміну від крику, можна підшити до матеріалів справи.

У даній ситуації банк криком кричав, що позивач не міг приймати на зберігання зерно, бо у нього не було відповідної ліцензії. Що його контрагент не міг давати зерно, бо цього зерна у нього ніколи не було і бути не могло. Що насправді охорона їм обом не чинила перешкоди, бо вони й не робили спроби потрапити на об’єкт. Але все марно – суд визнав більш переконливими докази іншої сторони.

Ці докази  банк міг би крити своїми аргументами. Наприклад, експертизою даних відеозапису, зроблених в якій-небудь компетентній установі, з висновку якої б витікало, що у той день, коли нібито не пропускалися вантажівки з зерном і складалися акти про недопуск, біля воріт елеваторів навіть бродячі собаки не вешталися. Тоді шанси виграти суд були би значно вищими. Якщо я знову мелю дурницю, підкажіть щось розумніше, але вже не мені, а тому банку, який завтра може потрапити в аналогічну ситуацію.

Виникає, звичайно, велика спокуса запідозрити господарські суди у корумпованості і продажності, але факти свідчать про те, що насправді банк не дуже ретельно поставився до збирання, оформлення і надання доказів. Так, суди двічі «зрізали» заявлену до стягнення суму позову: спочатку з 111 до 61, а потім і до 55 млн грн. Напевне, таки знайшлися переконливі докази.

Нині «Райффайзен» ініціював черговий процес, пов’язаний з переглядом попереднього рішення у зв’язку з нововиявленими обставинами. Можна сподіватися, що з такими темпами після ще двох-трьох процесів він взагалі «зріже» суму претензії до нуля, але поки це станеться, дуже багато грошей витече на зарплату юристам і гонорари адвокатам.

А взагалі ця історія видається настільки невідповідною здоровому глузду, що мимоволі закрадається підозра, ніби вона є наслідком, затіяної менеджментом банку диявольської гри, мета якої полягає у тому, аби переконати закордонних акціонерів у необхідності розширення штатів юридичних підрозділів. А про те, підтвердиться дана версія чи ні, ми розповімо у наступних номерах нашої газети.

 Юрій Котнюк, спеціально для ЮВУ