У даному висновку основна увага приділяється процедурі та змісту ухвалення насамперед «закону» «Про внесення змін до Закону України “Про судоустрій і статус суддів” та процесуальних законів щодо додаткових заходів захисту безпеки громадян” (законопроект № 3879 від 14.01.2014 р.). Водночас більшість висловлених зауважень щодо процедури ухвалення цього «закону» стосується й інших рішень від 16 січня 2014 року.

Так, народні депутати, приймаючи «закони» від 16 січня цього року, порушили норми Конституції України та Закону «Про Регламент Верховної Ради України». Зокрема, усі законопроекти (крім Закону про Державний бюджет на 2014 рік) було протиправно включено до порядку денного пленарного засідання Верховної Ради України. За загальним правилом (згідно з ч. 2 ст. 96 Регламенту), питання про включення законопроекту до порядку денного сесії Верховна Рада розглядає протягом 30 днів після ухвалення висновку головного комітету <…>, але не раніше, ніж через два дні після надання народним депутатам висновку головного комітету <…>, висновків інших комітетів. Не підпадає така ситуація і під спеціальну процедуру, коли згідно з ч. 4 ст. 96 Регламенту, за процедурним рішенням Верховної Ради для невідкладного розгляду може бути включено до порядку денного пленарного засідання (без додаткового включення до порядку денного сесії) законопроект, якщо він був підготовлений для термінового розгляду на виконання відповідного доручення Верховної Ради. Однак такого доручення Верховної Ради не було.

Прийняті законопроекти № 3879, № 3883, № 3893 не роздавалися народним депутатам для ознайомлення, тому вони (в тому числі і більшість тих, хто проголосував «за») не знали їх зміст. Законопроекти не пройшли встановлених Регламентом процедур обговорення при їх прийнятті та були прийняті одразу за основу і в цілому. Не було дотримано передбачених Регламентом ні процедури повного обговорення питань на пленарному засіданні Верховної Ради, ні скороченої процедури (ст. 30, 31 Регламенту). Було також порушено ч. 4 ст. 102 Регламенту, згідно з якою за рішенням Верховної Ради допускається остаточне прийняття законопроекту (крім проектів кодексів і законопроектів, які містять понад 100 статей, пунктів) відразу після першого чи другого читання, якщо законопроект визнано таким, що не потребує доопрацювання,  та якщо не надійшло зауважень щодо його змісту від народних депутатів, інших суб’єктів права законодавчої ініціативи <…>.

Жоден із законопроектів 16 січня не проходив обговорення на пленарному засіданні. Народні депутати навіть із їх змістом (зокрема, законопроектом № 3879) не були ознайомлені. Цим самим було обмежено передбачене ст. 93 Конституції  конституційне право законодавчої ініціативи народних депутатів та інших суб’єктів законодавчої ініціативи. Адже незаплановане внесення на пленарне засідання законопроектів і прийняття їх одночасно за основу та в цілому позбавило суб’єктів законодавчої ініціативи можливості внесення поправок та пропозицій до цих законопроектів.

До того ж, мало місце обмеження конституційних повноважень комітетів Верховної Ради  здійснювати законопроекту роботу, підготовку та попередній розгляд питань, віднесених до повноважень Верховної Ради (ч. 2 ст. 89 Конституції). Законопроекти № 3879, № 3883, № 3893 парламентськими комітетами не розглядалися. Цим порушено також вимоги ч. 1 ст. 93 Регламенту, згідно з якою «кожен законопроект <…> направляється <…> в комітет, який відповідно до предметів відання комітетів визначається головним з підготовки і попереднього розгляду законопроекту <…>, а також у комітет, до предмета відання якого належать питання бюджету <…>, комітет, до предмета відання якого належать питання боротьби з корупцією, для підготовки експертного висновку щодо його відповідності вимогам антикорупційного законодавства та в комітет, до предмета відання якого належить оцінка відповідності законопроектів міжнародно-правовим зобов’язанням України у сфері європейської інтеграції для підготовки експертного висновку». Цю регламентну вимогу було повністю проігноровано. Зокрема, законопроект № 3879 надійшов до більшості комітетів взагалі 17 січня (тобто вже після «ухвалення» «закону»).

Застосована форма голосування не дає можливості встановити кількість народних депутатів, які проголосували за ці законопроекти, чим імовірно було порушено ч. 3 ст. 84 («Голосування <…> здійснюється народним депутатом України особисто») та ст. 91 Конституції України («Верховна Рада України приймає закони <…> більшістю від її конституційного складу <…>»). Голосування руками із автоматичним зарахуванням у голоси «за» усіх депутатів двох фракцій є неконституційним. Замість лічильної комісії підрахунок здійснював одноосібно її голова (до речі, один з авторів найодіознішого законопроекту № 3879). Хоча згідно з ч. 2 ст. 17 Регламенту така комісія обирається на основі принципу пропорційного представництва депутатських фракцій (депутатських груп). Але три фракції з п’яти взагалі не брали участі у голосуванні та підрахунку.

Було порушено й процедуру підписання «законів». Згідно з ч. 2 ст. 130 Регламенту, Голова Верховної Ради підписує поданий на підпис закон не раніше двох <…> днів з дня його подання, крім випадків, передбачених цим Регламентом. Цим самим також було порушено гарантоване ч. 3 ст. 130 Регламенту, право народного депутата на звернення до Голови Верховної Ради з обґрунтованою пропозицією про внесення уточнень до прийнятого закону, у тому числі у разі  виявлення порушень законодавчої процедури, передбаченої цим Регламентом, наслідком чого може бути скасування результатів голосування.

Отже, усі ці рішення від 16 січня 2014 р., у тому числі законопроект № 3879, ухвалювалися з грубим порушенням Конституції та вимог Закону «Про Регламент Верховної Ради України». Цим також порушено ч. 5 ст. 82 Конституції, відповідно до якої порядок роботи Верховної Ради України встановлюється Конституцією України та законом про Регламент Верховної Ради України, і вимоги ч. 2 ст. 19 Конституції, за якою органи державної влади, <…> їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Тож можна стверджувати, що ухвалені у неконституційний спосіб «закони» спрямовані на обмеження конституційних прав і свобод людини, змістовно не відповідають Конституції України та міжнародним стандартам у сфері прав і свобод людини. Вони мають очевидний репресивний характер і передбачають тотальне непропорційне збільшення покарань. Адміністративні стягнення і кримінальні покарання збільшуються щонайменше вдвічі. При цьому санкції за деякі нові менш небезпечні склади злочинів значно перевищують санкції за більш небезпечні злочини.

Наприклад, за погрозу вбивством передбачено до 2 років позбавлення волі, за крадіжку — до 3 років, за грабіж – до 4 років, за зґвалтування, необережне вбивство – до 5 років. Водночас після внесення змін за умисне знищення майна правоохоронця і його родичів передбачено до 5 років позбавлення волі, за групове хуліганство – до 5 років, за блокування доступу до житла групою осіб – до 6 років (тобто за знищення житла менше покарання  ніж за його блокування), за опір правоохоронцю – до 6 років. Це перевертає  логіку Конституції про пріоритетність захисту людини, її життя і здоров’я.

Це порушує усталену державну політику щодо гуманізації кримінального законодавства, яка проводилися в життя ухваленням чинного Кримінального кодексу у 2001 р., системним зменшенням покарань у 2008 р. і, нарешті, декриміналізацією економічних злочинів у 2011 р.

У підсумку, проведений попередній аналіз дає змогу зробити висновки, що «закони» були «прийняті» з грубими порушеннями Конституції України і закріпленого в ній принципу верховенства права, спрямовані на звуження змісту та обсягу конституційних прав і свобод громадян України і порушують, зокрема, вимоги ч. 2 ст. 8 Конституції, згідно з якою Основний Закон має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй; ч. 2 ст. 19 Конституції, згідно з якою органи державної влади, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; ч. 2, 3 ст. 22 Конституції, згідно з якими конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод; ч. 1 ст. 34 Конституції, згідно з якою кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань; ч. 1 та ч. 4 ст. 36 Конституції, згідно з якими громадяни України мають право на свободу об’єднання у громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів. Усі об’єднання громадян рівні перед законом; ч. 1 ст. 39 Конституції, відповідно до якої громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації. Крім того, порушуються норми статей 3, 15, 18, 23, 24, ч. 1 ст, 37, ч. 5 ст. 82, ч. 3 ст. 84, ч. 2 ст. 89, статей 91, 92, 93, 121, 129 Конституції України. 

Беручи до уваги очевидну протиправність згаданих «законів» і за процедурою ухвалення, і за змістом, зазначені акти можуть бути визначені як нікчемні, тобто такі, що не мають юридичної сили (чинності). Відповідно усі громадяни України, органи державної влади та їх посадові особи зобов’язані дотримуватись Конституції України, яка має найвищу юридичну силу, та діяти відповідно до її норм, які мають пряму дію.

Правовий висновок Центру політико правових реформ щодо «законів»

від 16 січня 2014 року